Кінець кінцем я побачила, що ті потвори в запалі змагання пошматували, порубали й побили всіх наших італійок і мою матір. Полонені й ті, що їх захопили, солдати, матроси, чорні, смуглі, білі, мулати і, нарешті, мій капітан — усі були забиті, а я конала на купі мерців. Такі сцени відбувались на протязі більше як триста льє, хоч ніхто при тому не забував прочитати на день п'ять молитов, як наказав Магомет.
На превелику силу я вибралася з купи скривавлених мерців і долізла до великого апельсинового дерева на березі сусіднього струмка; там я впала, знеможена переляком, утомою, жахом, розпукою і голодом. Незабаром моє знесилля перейшло в сон, в якому більше було непритомності, аніж відпочинку. Я була ще в стані кволості та безтяму, поміж смертю й життям, коли відчула, як щось мене придушило і ворушиться на мені. Розплющивши очі, я побачила білого чоловіка з лагідним обличчям, що зітхав і говорив крізь зуби: «Ma che sciagure d'essere senza cogl».[214]
Розділ дванадцятий
Далі про нещастя старої
Здивована і захоплена, почувши свою рідну мову і не менше вражена тими словами, що цей чоловік промовляв, я відповіла йому, що бувають далеко тяжчі нещастя, ніж те, на яке він скаржиться; я розповіла йому коротко про той жах, якого зазнала, і зомліла знову. Він поніс мене до сусідньої хати, поклав на ліжко, нагодував мене, доглядав мене, потішав, пестив і говорив, що нічого не бачив прекраснішого від мене та що ніколи так не жалкував він за тим, чого ніхто тепер йому не поверне.
— Я народився в Неаполі, — сказав він мені. — Там щороку холостять дві чи три тисячі дітей різного віку; одні з того умирають, другі набувають кращого, ніж у жінок, голосу, треті навіть керують державами.[215] Мені зробили цю операцію дуже вдало, і я став співаком у капелі принцеси Палестріни.
— Моєї матері! — скрикнула я.
— Вашої матері! — скрикнув він, плачучи. — Як! То ви та молода принцеса, що я виховував її до шести років і що вже тоді обіцяла бути такою прекрасною, як ви?
— Це я і є, а моя ненька лежить за чотириста кроків звідси, порубана на шматки, під купою трупів…
Я розповіла йому про все, що зі мною сталося; він теж розповів мені свої пригоди. Я дізналася, як його послала до марокканського короля одна могутня християнська держава, щоб скласти з тим монархом договір,[216] згідно з яким королеві мали постачати порох, гармати і кораблі, а він з тою допомогою повинен був знищити торгівлю інших християн.
— Місія моя скінчилась! — сказав чесний євнух. — Я сідаю на корабель у Сеуті[217] й повезу вас до Італії. «Ma che sciagura d'essere senza coglioni».
Я подякувала йому із слізьми зворушення, але замість везти мене до Італії він повіз мене в Алжир і продав мене беєві[218] цієї провінції. Тільки-но я була продана, як в Алжирі об'явилась люта чума, що обійшла всю Африку, Азію і Європу. Ви бачили землетрус, але, панно, ви ніколи не бачили чуми.
— Ніколи, — відповіла баронеса.
— Коли б ви її бачили, — провадила стара, — то визнали б тоді, що це щось гірше, ніж землетрус. Це річ дуже звичайна в Африці; не минула вона й мене. Уявіть собі становище дочки папи, на шістнадцятому році життя, що протягом трьох місяців зазнала злигоднів та неволі, яку мало не щодня ґвалтували, в якої на очах порубали на шматки її матір, яка бачила голод і війну, ще й помирала від чуми в Алжирі! Проте я не вмерла, але мій євнух, бей і мало не весь алжирський сераль загинули.
Коли перші напади цієї жахливої чуми минули, бейових рабів було продано. Мене придбав якийсь купець і повіз до Тунісу; там він продав мене другому купцеві, а той перепродав мене в Тріполі, з Тріполі мене перепродали в Олександрію, з Олександрії — в Смирну, із Смирни — в Константинополь. Кінець кінцем моїм власником став яничарський ага,[219] якого незабаром було виряджено боронити Азов проти росіян, що його облягли.[220]
Ага, що був людиною вельми ґречною, забрав із собою увесь свій сераль і оселив нас у невеличкому форті на Меотійському Болоті[221] під охороною двох чорних євнухів та двадцяти солдатів. Перебито було силу росіян, але вони нам віддячили — Азов був здобутий вогнем і мечем, не милуючи ні статі, ні віку. Тримався тільки наш маленький форт; вороги хотіли здобути нас голодом. Двадцять яничарів заприсяглись, що не здадуться ніколи. Тяжкий голод, який вони терпіли, примусив їх з'їсти обох наших євнухів, аби не зламати присяги. Через кілька днів вони вирішили їсти жінок.
215
Натяк на італійського співака Карло Фарінеллі (1705–1782), який був фаворитом двох іспанських королів — Філіппа V і його сина Фердінанда VI.
220
Азов Москва здобула вперше 1637 р, віддавши його в 1642-му, удруге здобула при Петрі Великому в 1696 р і відступила Туреччині в 1711-му після Прутського походу Остаточно Москва дістала Азов при Катерині II, 1774 р (через десять років після надрукування «Кандіда»).