Юнак, що сидів біля Ахмета, сказав:
— Мене звати Іван,[289] я був імператором всея Росії. Мене скинули з трону, як я ще був у колисці; батька й матір моїх заточили; виховали мене у в'язниці. Часом мені дозволяють подорожувати в супроводі вартових, і я приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Третій сказав:
— Я — Карл-Едуард,[290] король англійський. Мій батько уступив мені право на королівство, і я бився, щоб те право обстояти. Восьмистам моїм прихильникам вирвали серця і ними били їх по щоках, а мене посадили до в'язниці. Тепер я простую до Рима одвідати короля, мого батька, скинутого з престолу, як я та мій дід, і я сюди приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Тоді четвертий сказав:
— Я — король польський;[291] невдача на війні позбавила мене моїх спадкових володінь; батько мій теж зазнав такої змінності долі. З сумом корюсь я провидінню, як і султан Ахмет, імператор Іван та король Карл-Едуард, — хай Бог пошле їм довге життя. Я теж приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
П'ятий сказав:
— Я так само король польський;[292] двічі втрачав я моє королівство. Але провидіння дало мені іншу державу; де я зробив більше добра, ніж можуть зробити всі сарматські королі[293] на обох берегах Вісли. Я теж скорився провидінню і приїхав сюди, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Лишився тільки шостий монарх.
— Панове, — мовив він, — я не такий великий володар, як ви, але, зрештою, я був теж королем, як і всі інші. Я — Теодор,[294] мене обрано було на короля Корсики. Мене називали «ваша величність», а тепер ледве звуть добродієм; я чеканив монету, а тепер не маю динара; я мав двох державних секретарів, а тепер через силу утримую одного служника; я сидів на троні, а в Лондоні довгий час лежав у в'язниці на соломі. Боюся, щоб не сталося того і тут; проте, подібно до ваших величностей, і я приїхав сюди, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
П'ятеро королів вислухали цю промову з благородним співчуттям. Кожен з них дав королеві Теодору по двадцять цехінів на одежу й сорочки. Кандід подарував йому діамант у дві тисячі цехінів.
— Що це за людина, — говорили п'ятеро королів, — що спроможна дати в сто разів більше, як кожен з нас, і — дивна річ! — справді дає. Ви теж король, добродію?
— Ні, панове, і найменшого бажання не маю бути королем.
Коли вставали з-за столу, до того самого готелю прибуло ще четверо найсвітліших принців, що теж утратили свої володіння через війну і приїхали на кінець карнавалу у Венеції. Але Кандід не звертав уже ніякої уваги на новоприбулих. Він увесь захоплений був думкою їхати до Константинополя, щоб знайти там свою любу Кунігунду.
Розділ двадцять сьомий
Подорож Кандіда до Константинополя
Вірний Какамбо вже договорив турецького корабельника, що мав везти султана Ахмета до Константинополя, щоб той узяв і Кандіда з Мартеном на свій корабель. Уклонившись низько його злиденній величності, вони пішли до корабля, і Кандід дорогою говорив Мартенові:
— Отже, ми вечеряли з шістьма скинутими королями! І одному з них я навіть подав милостиню. Може, є багато принців іще безталанніших. Що ж до мене, то я втратив тільки сто баранів і тепер лечу в обійми до Кунігунди. Мій любий Мартене, я ще раз скажу, що Панглос таки був правий: усе — добре.
— Хай буде так, — сказав Мартен.
— Але яка ж неправдоподібна пригода трапилась нам у Венеції! Чи бачив хто, чи чув, щоб шестеро скинутих з престолу королів вечеряли разом в одному шиночку!
— Це не дивніше від усього, що нам траплялось, — сказав Мартен. — Що королів скидають — це річ світова; що ж до честі, яку ми мали, вечерявши з ними, то вона не варта найменшої уваги. Хіба не однаково, з ким вечеряти, — аби страва була смачна!
Щойно зійшли на корабель, Кандід одразу ж кинувся на шию своєму колишньому слузі, своєму щирому приятелеві Какамбо.
— Ну, що ж поробляє Кунігунда? — спитав він у нього. — Чи таке ж вона диво краси, як була? Чи кохає ще мене? Як вона себе почуває? Ти ж, напевно, купив їй палац у Константинополі?
— Мій любий пане, — відповів Какамбо, — Кунігунда миє миски на березі Пропонтіди[295] в одного князя, що має дуже мало посуди. Вона невільниця в домі колишнього правителя на ймення Ракочі,[296] якому султан дає щодня три екю на прожиток. Але найсумніше, що вона втратила красу і стала погана з лиця.
290
291
292
294
296