– Стороннім не дозволено, – затримав мішок Квочка.
– Вважай, що я свідок.
Сержант нехотя віддав мішок і поплентався слідом за Голубеєм у скверик.
– Тут чимось іншим пахне, – поморщився Голубей. – Не валютою.
Квочка стояв осторонь і думав про щось своє, дивлячись за горизонт.
Несподівано Голубей відскочив від мішка і з переляку закліпав очима. Квочка наче прокинувся від сну і направив свій тверезий погляд туди, куди щойно дивився Голубей. Щоки у Квочки раптом стали білими, як крейдяний папір. Вуса нервово сіпнулися й повисли, немов два зів'ялі пшеничні колоски. Квочку трохи занудило. Прямо на нього з мішка скляними мертвими очима дивилась, висолопивши язика, відрізана кимось голова. Сержант відчув, як земля під ним закрутилася. Йому хотілося гукнути: «Люди, зупиніть планету. Я на хвилинку вийду. Мені погано». Але не зумів.
– Ну й служба у вас! – похитав головою Голубей, який оговтався першим. – Не позаздриш...
Блідий Квочка потяг за шнурівки й зав'язав мішок, щоб, бува, не помітили перехожі.
– Мені потрібно негайно знайти майора, – сказав він, звертаючись до Голубея, котрий уже сидів у кабіні москвича.
– Він у ресторані «Під мухою», – гукнув Голубей, натискаючи на педаль. – Лейтенант Фостиков з відпустки вернувся. Вони там приїзд замочують...
Сержант Квочка більше не слухав. Він розвернув мотоцикл і, пострілюючи вихлопною трубою, помчав до ресторану.
Перша розповідь майора
– Цього могло б і не трапитися, – оригінально почав свою розповідь Ситорчук, але негайно замовк, помітивши наближення офіціанта.
– Пробачте, але я вас повинен дещо розчарувати, – не поспішаючи, почав той.
– Немає моєї улюбленої брауншвейзької капусти, – посміхнувся майор.
– І не тільки: закінчилися котлети «фантазія» і солодкі коржики.
– Але ж у меню.. – втрутився лейтенант Фостиков.
– Ви на меню не дивіться. Ви дивіться на мене, – офіціант нахилився, взяв меню і ледь не засліпив цим жестом лейтенанта: на його тім'ї ховалася така кругла і така сліпуча лисина, що з й допомогою можна було сміливо запалювати не тільки ворожі кораблі[8], а й просушувати вологий тютюн на однойменній[9] одеській фабриці.
– У такому випадку дві порції кольрабі і...
– Раджу яловичину та салат «Радість холостяка».
– Навіть так? – посміхнувся майор. – Цікаво. Я завжди був у захопленні від вашої кухні, а особливо – від салатів. У них багато вигадки.
Офіціант зробив кніксен і відійшов.
– Так от слухайте, – продовжував майор. – Тепер нас не скоро переб'ють...
Лейтенант насторожився і підняв голову, запитливо дивлячись на шефа.
– Я хотів сказати, – уточнив майор, – що тепер не скоро переб'ють нашу розмову.
– Я так і зрозумів, – по-дівочому сором'язливо почервонів лейтенант Фостиков. Але майор не звернув на це уваги і спокійно вів далі:
– Якби людство з приходом цивілізації не втратило здатності передчувати небезпеку заздалегідь, то ми з вами, лейтенанте, її сьогодні передчували 6 так само, як горобці, що залишають стріху перед пожежею. І від того, повірте мені, лиха на світі поменшало б принаймні удвічі. Добре, що я зберіг це почуття в собі, – з природженою скромністю промовив майор і, зібравши просушений на сонці тютюн, почав набивати ним люльку.
– Того тихого сонячного дня, – продовжив він, – тобто вчора, у суботу, ніщо не віщувало трагедії. Я спокійно лежав і слухав транзистор. Квочка лагодив вудочки: міняв гачки, перевіряв, чи ніде не перетерлася жилка. Ми збиралися на риболовлю. Ви ж знаєте, – Ситорчук затягнувся, – риболовля – моє улюблене заняття...
Лейтенант на хвилину відвів захоплений погляд від сусіднього столика й подивився на майора.
– Я маю на увазі, – уточнив майор, – що це моє улюблене заняття, якщо не брати до уваги розв'язання математичних ребусів і знайомств із творами Ф. Бекона, Т. Гоббса, Джона Локка, Спінози, аметрі, Дідро, Сенеки, Канта, Гегеля і Фейєрбаха. Я не можу твердити, що це мої улюблені філософи, але повинен вам сказати, лейтенанте, що і в них щось є. Та я, здається, трохи відхилився від головної теми. Так от, як тільки ми виїхали за місто, відчув неспокійну тривогу на душі. Весь час мені здавалося, що має щось статися. Я наказав Квочці їхати повільніше, Але й така їзда не давала мені спокою. «Квочко, зупиніть, будь ласка, машину, – попрохав я. – Мені, знаєте, погано». Він зупинив. Я вийшов на обочину й присів. Потім глянув навкруги, куди сягало око. Воно не сягало нікуди. Над капустою, над кукурудзою, над квасолею й іншою різною городиною висів такий густий туман, наче не розбавлене ніким молоко. Мені спочатку подумалось, що хтось кинув шашку ДЕШЕУ-8[10]. Стрічні машини сунули, як черепахи. Миготіли тільки жовті, як лілеї, фари, і складалося враження, що ми не в районі Лисої Гори, а на знаменитому кварталі Пікаділлі чи на Ріджентс-стріт[11].
8
Запалювати ворожі кораблі – очевидно, натяк автора на Архімедову витівку, яка сталася близько 214 року до нашої ери. Великий давньогрецький фізик і математик Архімед спалив римський військовий флот у сіракузькому порту за допомогою дзеркала.
11
Сучасному інтелектуальному читачеві не має потреби пояснювати, що таке Пікаділлі чи Ріджентс-стріт, а щодо Лисої Гори, то це улюблене село майора Ситорчука, куди він у вільні хвилини завжди збирався поїхати і повудити рибку.