2-й голос. – O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra[35]?
– A la komedia, – вигукнув несподівано містер Аллан. – C'est deqoutant[36]...
– Гаразд. Тоді поясніть, яким чином ось цей портфель професора Шлапаківського опинився у вас? – запитав майор.
– Магіа lon tre, Panas telia passe, – відповів містер Аллан на бургундському діалекті і висипав з портфеля якісь папери. Серед них був неопублікований фейлетон на Сіроштана і його фотографія...
«Ось чому в недільному номері не з'явився матеріал професора Шлапаківського», – подумав майор і пробіг по рядках натренованим оком.
– Все зрозуміло. Остаточно. – І, звертаючись до містера Аллана, промовив: – Для чого ви відрізали у нашого сержанта кишеню?..
Квочка почув ці слова, і вуса його раптом посивіли. Він ладен був кинутися з кулаками на містера Ікса, але майор владним жестом його зупинив.
– Магіа lon tre, kum ves upriv, – відповів трохи нахабнувато містер Калл.
– Ви запитуєте, чим я доведу... По-перше, містер, ви відстали від життя – в нашій країні кишень уже давно не відрізають. Останній випадок був зафіксований в Одесі в 1946 році. Отже, відчувається закордонна робота. У нас це роблять значно тонше... По швах... А ви он сержанту костюм зіпсували. Перший раз одягнув.
– Я дуже жалкую, – перейшов на українську мову містер Аллан.
– Вас цікавила ось ця монета.. Але ви прорахувалися. Сержант Квочка – старий, досвідчений криміналіст. Таких тонких речей він ніколи не носить у кишені – вони можуть загубитися...
– Тоді де, якщо це не секрет фірми? – містер Аллан Калл осмілів.
– У спеціальних сейфах...
– Містер Квочка ці сейфи носить з собою?
– Ні, вони стоять у нас на вулиці у вигляді автоматів з газ-водою...
– Геніально... Ви жартівник, містер Ситорчук. Вам би бути генералом, а ви тільки майор.
– Агітуєте...
– Ну що ви. Наш Скотланд Ярд чудово укомплектований... Але від вас ми б не відмовились...
– Danke schon, – поклонився Ситорчук і тут же випрямився.
Як завжди, дзвонив телефон...
– Професор Шлапаківський? О, я дуже радий. Вітаю вас… З поверненням..
– То є імітація, – містер Аллан Калл зблід.
– Ви можете послухати самі, – люб'язно запропонував трубку майор Ситорчук і звернувся до лейтенанта: – А які мови ви знаєте, лейтенанте?
– Російську й удосконалюю українську.
– Чудово. Поговоріть однією з цих мов з містером Каллом. Він поліглот. Професором Шлапаківським я займусь сам...
– Професор Шлапаківський? – чистою російською мовою запитав містер Калл.
– Так, професор Шлапаківський. Він півгодини тому повернувся з Будапешта... Ви, монсеньйор, трохи посидьте, допийте коньячок, а заодно засвітіть плівку фотоапарата...
– Але я гадав...
– Ви гадали, що фотографувати не дозволяється тільки в Монако і Монте-Карло?..
– О, ви навіть думки вгадуєте, містер Ситорчук... Я від вас у захопленні...
Майор більше його не слухав. Кивнувши головою Квочці, він вискочив на міліцейський дворик, що був густо засаджений бузком і американським кленом.
Чорна зрада професора Шлапаківського
– В аеропорт, – коротко наказав майор Ситорчук, сідаючи цього разу в коляску Квоччиного мотоцикла. – Але не дуже гоніть. Я ще збираюсь одружуватись.
– Тоді разом, товаришу майор, – посміхнувся у вуса Квочка.
Майор не відповів нічого. Їхали далі мовчки. Квоччин мотоцикл так загрозливо пострілював, що деякі перехожі про всяк випадок ховалися в під'їздах будинків, а в квартирах зачиняли вікна.
– Цією стріляниною ви всіх злочинців заженете в глибоке підпілля, – намагався перекричати майор вихлопну трубу Квоччиного мотоцикла. Сержант робив вигляд, що нічого не чує. Коли Квочка підрулив до аеропортівського скверика, майорів погляд несподівано ковзнув по статурі грудастої блондинки, що стояла біля столика літнього кафе «Вій, вітерець» і, нюхаючи канни, їла ранній болгарський виноград по 78 копійок за кілограм.
– Ви її помітили? – тихо запитав майор, висовуючи ноги з-під брезенту коляски.
– Достеменно так. Це знаменита Соня Білобрисова – дівиця без конкретних занять і професії...
– Ви так гадаєте?
Сержант ніби й не почув цього майорового запитання.
– А мені здається, якраз навпаки: вона завжди знає, що робить. А зараз – тим більше. Тільки, боюсь, сьогодні в неї нічого не вийде. Даремно вона тут стовбичить, – закінчив майор і попрямував до каси. Сержанту ж наказав зробити вигляд, ніби він порпається в несправному двигуні мотоцикла, але з таким розрахунком, щоб Соня Білобрисова не випала з його поля зору.