– А найбільше мене цікавлять ті книги, які зовсім не цікавлять читачів. Ви, мабуть, чули про мою унікальну бібліотеку?
– Чув, чув, – поквапно кивнув головою майор Ситорчук. І подумав: чи питати про золото? Чи, може, це з'ясується під час експерименту? Він не встиг сам собі дати відповіді, як до кабінету без стуку увірвалася медсестра й закричала:
– Професоре, він збожеволів!
Сержант Квочка насторожився. Усе це йому здалося дуже підозрілим.
Експеримент
Увечері сержант Квочка підвіз інкасаторський мішок, узятий напрокат у місцевому банку, і передав його лейтенанту Фостикову.
Лейтенант запропонував Арнольду Івановичу якомога детальніше відтворити картину вчорашнього вечора. Арнольд Іванович, наче заведений механізм, спочатку зайшов до аптеки, взяв флакон шампуню «Золоте руно», тоді – до книгарні, де придбав останню книгу відомого поета й гумориста Пилипа Мурашкевича (Арнольд Іванович дуже любив цього цікавого і своєрідного письменника, який почав друкуватися ще до війни, але першу книгу поезій «Весняні грози» видав у 60-х роках ХХ століття). Потім професор попростував до ювелірного магазину «Скіфська сережка».
Усе йшло за планом. Арнольд Іванович вийшов із «Скіфської сережки», як новий позолочений годинник вартістю 128 крб. 49 коп., і радісно вигукнув: – Пригадав! Я усе пригадав!
Лейтенант Фостиков і сержант Квочка підбігли до професора й синхронно запитали:
– Що? Що вам вдалося пригадати?
Арнольд Іванович розгублено закліпав своїми великими очима, які під окулярами були ще більші, і, розвівши руками, тихо промовив:
– Забув. Я знову усе забув. Проклятий склероз заїдає.
Доводилося починати все спочатку. Але було пізно: ювелірний магазин уже зачинили.
Що сталося в палаті № 7
Тільки увечері, після рапорту Фостикова та Квочки, майор дозволив собі на хвильку розслабитися. Він утомлено опустився у важке шкіряне крісло й затягнувся сигаретою...
Сизий дим хвилями розпливався по кабінету. А майор сидів і згадував ранкову подію.. Після вигуку медсестри: «Професоре, він збожеволів!» – Ситорчук накинув наопашки халат і поспішив тоді услід за професором до палати № 7. Картина справді була вражаюча: хворий ходив по палаті й нестримно реготав. У руках він тримав розгорнуту книжку, але що найдивніше – в нього на чолі не було ніякої гулі!
Шлапаківський глянув на його чоло, потім на книгу – й піднесено резюмував:
– Перший випадок у моїй практиці, коли сміх вилікував людину. До речі, це моя книга! Одна із тих, що були в мішку.
Майор рвучко вихопив із рук хворого книгу, глянув на обкладинку Й запитав:
– Звідки вона у вас?
– Друзі принесли, – все ще сміючись, відповів пацієнт.
– Книга – найкращий друг людини, – патетично промовив професор.
– А хто ваші друзі? – поцікавився майор у хворого. Той раптом скис, і на його чолі знову почала рости ультрамаринова гуля...
– Я пригадав! Я усе пригадав! – раптом вигукнув професор Шлапаківський і потяг майора Ситорчука до ординаторської.
– Сержанте Квочко! Ви залишаєтесь на посту. Наказую: з хворого у палаті № 7 ні на мить не спускати ока, – на ходу кинув майор і щез за білосніжними фалдами професорського халата... Й ще він чітко пам'ятає, як сержант приклав руку до козирка й крякнув:
«Слухаю!»
Тепер майору майже все було зрозуміло. Ситорчук підвівся із крісла й розчинив вікно. Війнуло свіжою прохолодою. Нез'ясованими лишилися тільки троє питань:
1. Чому саме ця книга мала потрапити до бібліотеки професора Шлапаківського?
2. Де тепер перебуває мішок і решта книг?
3. Що за золото й чи було воно в мішку?
... У двері постукали. Майор Ситорчук повернув голову На порозі стояв лейтенант Фостиков. У його руках був макінтош професора Шлапаківського.
Хрестик на макінтоші
– Я так і думав, – сказав майор Ситорчук, ретельно оглянувши макінтош. – Один із них схопив професора лівою рукою і зупинив. Гадаю, це був більярдист-професіонал, частий відвідувач КВІККу[3]. І якщо вам, лейтенанте, здається, що він лівша, то ви глибоко помиляєтесь. Нічого подібного. Цей чоловік середній на зріст, на вісімнадцять сантиметрів нижчий від Арнольда Івановича. Маючи маленькі залисини, носить синій французький берет і насуває його більше на чоло, ніж на потилицю. За чверть години до пограбування Шлапаківського він ще був у КВІККу. Думаю, він є ініціатором нападу. Того вечора в більярдній вони з приятелем грали в «пірамідку». Я навіть певний, що він не закінчив партії, кинув кий і сказав: «Пробачте, шановний, але мені пора!»
3
Надто уважним читачам, звичайно, не треба пояснювати що таке КВІКК. Іншим же пояснюємо: КВІКК – назва Клубу веселого і кмітливого книголюба, запровадженого на сторінках республіканської газети «Друг читача».