для його відвідувачів, бо знали Грушевського
як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському,
коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном
Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за
дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.
Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством,
у якого навіть рвучкі протяги всенародних
хвилювань не могли вивітрити з голови імперського
духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит
Володимир, корінний тамбовець, якого доля
закинула у такий далекий і незрозумілий для нього
край: кривився митрополит і міцно затискував губи,
ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця
Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром
Київської духовної консисторії, і він цей спротив,
нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з
перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому
не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі
отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит
тільки головою рвучко крутне, мов від раптового
нападу зубного болю.
– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський,
сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав
у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях
Києва.
Куди складніш повелося, коли московський посланець
митрополит Платон, вкупі з організатором
25
чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм
Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами
заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор
архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед
очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували
Українську Народну Республіку.
Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго
чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю
площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий
люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті
дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос
сивого архієпископа:
– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це
голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали
мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився,
виріс, мовою котрого співав…
А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ
владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням,
а хто з погано прихованою злістю й шипінням
гортали сторінки газет:
– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не
може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу
перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса,
чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком
і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним
інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.
Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся
православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні
ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої
предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор
церковної історії.
Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика
плете селянин постоли, плів московський посланець
Іван КОРСАК26
з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги,
щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику,
аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити
в Москву.
– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до
патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит
Платон, штрикнувши настороженим поглядом
владику Олексія.
– У мене про це немає жодного документа, принаймні
якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.
– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував
взяти Платон.
– Ні, не надходила.
– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах,
при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував
раптом російський гість. – Але я певен, що небавом
її одержите.
І подає указ московського синоду. Архієпископ біг
рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву
і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати
свою особливу думку?
– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів,