потім не перекрутили й лукаво не витлумачили його, неспішно
добирав і перебирав кожне слово, повертаючи
його навкруг, мов ще й приглядався до того слова з іншого
боку.
– Зараз то лише розмови, – митрополит обминав зустрітися
поглядом з отцем Павлом, як обминають одне
одного стрічні на вузенькій дорозі, аби і пройти, і не звалитися.
– Це було б ганьбою для всіх нас, для всього православного
світу і його ієрархів. Наші стосунки від цього
не поліпшають, владика Олексій є почесним головою
Всеукраїнської церковної ради, – отець Павло щосили
стримував себе, аж в скронях дрібні молоточки вистукували
від напруги, йому хотілося відверто сказати, що та
ганьба ляже винятково на нього, московського жандарма
в митрополичому облаченні, на все патріарше тогочасне
оточення; хотілося, та не міг, мав зробити усе для
великої їхньої справи.
– То лише розмови, – повторився митрополит.
А на ранок архієпископові Олексію вже принесли
листа про заборону. Поважний історик православної
церкви в Україні і громадський та церковний діяч Іван
Власовський про це так напише: «Митрополит Платон
запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на
архієпископа Олексія ніхто не збирається. Одначе ранком
7 січня архієпископ Олексій одержав листовне повідомлення,
що постановою єпископів, затвердженою митрополитом
Платоном, як представником московського
патріярха, він, архієпископ Олексій, забороняється в священнослужінні;
повідомлення було підписане всіма присутніми
на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави
до цієї заборони – вияснень не маємо і по сей день».
Іван КОРСАК30
Ще до того, як знову озвуться на площі святої Софії
дзвони і під вигуки «Слава!» в’їде Симон Петлюра з
членами Директорії в Київ, владик Антонія та Євлогія
врешті заарештують і повезуть на захід. Як садовили у
вагон, то перепитав їх вельми цікавий охоронець:
– За що ж то вас, батюшки?
– За православну віру, – гордо відкаже Антоній Храповицький.
Недовірливо покрутив головою вояк.
– За віру у нас не буває, ви, може, злодії…
Вистукували колеса під вагоном на рейках, і вистукували
в усі світи телеграфісти російського білого
руху: владики ув’язнені. В українських посольствах за
рубежем насторожено і недовірливо перепитували: чи
то правда, чи те можливе? Один німецький пастор навіть
писав про «ґвалтовний спосіб впровадження української
автокефалії революційною владою». А правду
через літа розкаже сам владика Євлогій. «Коли в Києві
мене заарештували, я думав, що мені кінець… Тепер,
оглядаючись назад, бачу, що полон був благодіянням, великою
Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність…
Полон зберіг мені життя».
Без лукавства цього разу писав владика. Тільки пір’я
з розпорених подушок літало митрополичими покоями,
поспіхом недограбовані речі розкидані на підлозі – київського
митрополита Володимира, що так боявся української
церкви, п’яні російські муравйовці вивели, штурхаючи
прикладами, і розстріляли.
Змигували за вікном дерева й будинки, вистукували
під вагоном владик Антонія і Євлогія колеса на стиках
рейок, і так само вистукувала думка в причетних до
їхньої долі: куди ж подіти оцих двох політиків, що за сумісництвом
душпастирами числилися? Нараяли їх від
31
правити сперш до митрополита Андрея Шептицького,
якраз із полону російського він повернувся.
Митрополит особисто зустрів прибулих.
– Просимо, просимо… В мене є вільні кімнати, будьте
моїми гістьми.
Дні, що прожили двоє прибульців у митрополита
Шептицького, були сповнені не тільки духовних бесід,
йшлася мова і про мирське, бо ще зусібіч гриміли фронти,
рушилися під снарядами старовинні будівлі на старовинних
вулицях, стелилися дими понад понівеченими і
понищеними селами. Цікавитиме гостей постать самого
митрополита, його світобачення, його погляди на життя
і стрімкі тодішні події. Про одну з таких розмов згадуватиме
потім архієпископ Євлогій.