дні бабиного літа тиша стояла над лісом, незаймана така і
цнотлива, хіба сорока непосидюча несподівано заскрекоче,
балакуча вельми в нестримному бажанні переповісти
якусь новину усьому птаству лісовому та звірині.
Хоч трішки далеченько, але любив Смарагд забрести
в дубову поросль, де осінь бенкетувала з особливим
63
розмахом; листя вона фарбувала в усі ймовірні і неймовірні
кольори – від пронизливо-жовтого до червоногарячого;
інколи траплялявся такий листочок, мов хто
його в соку буряковому виквасив; а що вже від багрянцю
– то сліпило очі.
Смарагд неспішно шурхотів листям, добираючись
до знайомої порослі, і так само шурхотів думками, тільки
думки ті ніяк не нагадували торжество і буяння осені,
радше якісь сірі напливали та занудні. Ну чого він такий
нещасливий, чого йому удача, сперш усміхнувшись
зманливо та як дитину цукеркою потішивши, раптом
несподівано і примхливо закопилить носа і геть собі одвертається?
То тягнули в Москві волинку, тримаючи його
підвішеним із призначенням на ректора семінарії, то через
того миршавого стрільця на вокзалі вчасно в Харків
на обіцяне підвищення не зможе потрапити, бо зайняли
по Денікінові те місто большевики, то зірвалося з єпископством
в Дубно, і не тільки через совання туди і сюди
кордонів, а й через невдячного Діонисія. Той зажадав
було відібрати частину майна для нової семінарії, в тім
числі бібліотеку, то Смарагд навіть у листі відповідному
виправдовуватися мусив перед комендантом польським,
що він не визнає своєї підлеглості цьому владиці.
А тепер нова історія… Смарагд уже нарeчений в
єпископа Слуцького, буде вікарієм Мінським, але через
примхи та гонор отого Ярошевського, який навіть права
істинного до нього не повинен мати, знову, як льодина в
окропі, може його надія розтанути на очах.
Заборону, тепер уже митрополитом Юрієм, у священнослужінні
Смарагду восьмого вересня двадцять другого
року потверджує Священний Синод. Звернення до патріарха
в Москву не дає нічого, натомість Синод у Варшаві
власною постановою увільняє Володимира Тихоницького,
Іван КОРСАК64
вислано в Милецький монастир Пантелеймона Рожновського,
як мітлою, метуть усіх, хто досі приязно ставився
і підтримував архімандрита, тримав зв’язок, хай і в обхід
порядку, з патріаршим оточенням у Москві; зрештою, безцеремонно
вимітають усіх, хто сприяв у пришвидшенні
хіротонії Смарагда в єпископи.
Ну чого воно так, шарудів багряним листям під ногами
на стежці архімандрит, чому, Боже, ти дозволяєш
цим недругам православ’я, що відламують від нього
українську гілку, чинити мені оті капості, чи ж я не вартую
ліпшої дяки?
У багатьох своїх ієрархів, поважніших віком і саном,
що правдиву школу пройшли ще в попередні часи, отець
Смарагд знаходив духовну поміч та розуміння. Тільки
старий священик з сусіднього села, з яким давно знались
родинами, їздили одне до одного на іменини чи свята,
або й просто в неділю погостювати, якось при тій мові
покартав Смарагда.
– То, звісно, не мого розуму справа… Але й ви, отче,
негаразд чините. Хай вам і не вручали розпорядження
архієпископа, але ж вам переказували про документ,
перед Богом ніяк не втаїтися і не злукавити. Ярошевський
для вас архієрей, визнаєте його чи ні, чи піддаєтесь
підступній гордині. Вам належало таки меншим,
напевне, бути, не тільки відгукнутися на документ, а й
прибути, бодай привітати. Непослуху не любить ніхто,
бо завтра і інші казна-що собі дозволятимуть…
– Я не повинен підлягати юрисдикції Ярошевського,
– незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому підошви
прибили цвяшками до того місця.
– Оте совання кордонів у війни й по них, – опустивши
очі, додав священик, – не тільки світському люду, а й
духівництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго
65
те маємо… Але й інше є: владики Володимир, Сергій та
Єлевферій мали б не тільки на вашу підтримку листи
в Москву писати патріарху, а й вам по-батьківськи нагадати