про християнське смирення, любіть мене чи не
любіть, не штовхати вас на злобу.
Отець Смарагд оповідав сусідові, що ці владики посилали
в російську столицю листи про несправедливість
позбавлення архімандрита священослужіння, про
обов’язкову потребу скасувати накладену кару, аби не
направити імпульсивного Смарагда до якогось необачного
чи трагічного кроку.
По тій розмові архімандрит не навідувався більш ні
разу до свого сусіда, навіть на рокові свята.
Ні, думав Смарагд, хто б і що йому не набалакав, кожен
зирячи зі своєї дзвіниці, він має твердо на своєму
стояти, як стояли святі отці, як апостоли. Як вони, він
облишив усе мирське, навіть кохання, яке обпекло його
ще в семінарські часи. Справа йшла уже навіть до одруження,
але він таки знайшов у душі потугу зректися і вибрати
стезю церковну, многотрудну дорогу служіння віками
несхитного російського православ’я. Бо то істинно
остання підпора православного християнства на землі
– як упав перший Рим під навалою германців, як посипався
другий Рим – Візантія – під ударами мусульман, то
залишився тільки третій, – Москва і то лише вона зможе
міццю свого плеча утримати такий спадок. З тої хвилини
ця відповідальність, як стала під вінець з князем Іваном
ІІІ Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського
імператора; і нехай слебезують собі недалекі люди, що
то лише ширма, мовляв, для російського месіанства.
Смарагд нітрохи не сумнівався, що має в собі достатньо
душевної сили, аби витерпіти все, що судилося
в давні часи апостолам. Так, він здатен, немов Яків,
Іван КОРСАК66
коли Ірод до страти його присудив, подивитися спокійно
у вічі катові із наготовленим мечем у руці, міг
би, чулося йому, витерпіти як Іоан, якого варили в котлі,
де кипіло масло, і не просив би помилування, коли
розпинали б його, як Петра у Римі. І зміг би, як Андрій
Першопокликаний, до півсмерті побитий сімома солдатами,
по тому до хреста вірьовками прив’язаний,
аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова
Апостола. Як уже вели до розп’яття, то вітав його з
радістю Андрій:
– Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тоді був освячений,
як Тіло Христове на ньому висіло.
Смарагд був переконаний, що то не просто його
чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці,
у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.
Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто
червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай
сторожем при українській владі, не обминула облава і
духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками
переховати тяжко хворого, геть уже немічного
владику Діонисія, невдячного владику, що трощить тепер
на друзки моноліт православ’я; він таки встиг переховати,
але підозра впала на нього. Разом з іншими священиками
вивозять Смарагда в Дубно і двічі підводять
до викопаної вже могили.
– Готуйсь! – І, як голодні вівчарки зубами клацають,
заляскали замки гвинтівок.
Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить
похопився, мовляв, розстріл духовенства відверне людей
від нової, справжньої пролетарської та селянської
влади, тож після другої вже команди «Готуйсь!» закопали
могилу порожньою. А комісар із чистим папером в
руках до них:
67
– Пишіть, що ви ніколи більше не виступатимете
проти радянської влади.
Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася
у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.
Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.
…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись
читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив
напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на
пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише
сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.
У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно
крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле
на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь
надтріснуте, – з гіркотою подумав Смарагд.