11
Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного
конверта, тримав з надією і тривогою, нестримним бажанням
чимдуж швидше розкрити, і так само з холодним
острахом, що в тому конверті таїтися може біда
– отець Пащевський тримав листа від сім’ї. Листи з дому
траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони
і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових
знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих
причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не
міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з
докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох
пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був
сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо
питав: де ж ти, батьку, так забарився?
Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській
Україні, де голод зазирав спраглими очима
Іван КОРСАК68
чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його
сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки
з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.
Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії,
чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській
лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах,
в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи
приязному ставленню до українців чеського президента
Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети
Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або
й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких,
за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР
ще до української революції вже були знаними вченими
і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських
столицях.
Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії
підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові
клопотання про призначення на парафію
у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування,
погодження-перепогодження з місцевою владою
Пащевського призначають настоятелем на парафію в
село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в
Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької
резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної
церкви в Луцьку.
Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у
Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з
Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української
церковної справи взагалі і на західних теренах
зокрема:
– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,
істинно канонічне російське православ’я вже століттями
коренилося, а Західну Україну чорним крилом
69
уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що
розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,
що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна
тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський
пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,
в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними
очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче
висхне і струпішає…
– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на
майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…
І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,
– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,
щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити
церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму,
він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з
водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється
– хіба тільки з часом зможе відстоятися? – Шкода,
що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного
поєднання і здвигу… І так само на наших братів,
греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом
дивитися.
У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер
отець Пащевський мав можливість переконатися вже як
парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська
церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось
проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими
отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися
на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін,