стикались… Вони, як і долі Пащевського та Смарагда,
втрапляли у невидиму якусь карусель, їх крутило, вертіло
і тисло, аж плющились тіла, і не кожен витримував
той неймовірно шалений тиск.
2
Опівночі військова колона вишикувалась у похід.
Спадав тихий сніг на голови тисяч бійців, на довжелезну
валку обозу, але на якусь мить над усім велелюддям запанувала
тиша, хіба зрідка порушувана побрязкуванням
збруї змерзлих коней, в яких шкіра на боках здригалась
брижами.
На середину колони виїхав верхи щойно призначений
командувач Дієвою Армією УНР Михайло Омелянович-
Павленко.
– Маємо йти до свого народу, – голос командувача
далеко котився вздовж завмерлої колони в нічній темряві,
злегка пом’якшеній та підсвіченій лапатим та мокрим
снігом, і кінь під командувачем нетерпляче переступав,
мов то не вистуджена земля була під ним, а гарячий черінь.
– Хворі, поранені можуть лишатися, ніхто й словом
не дорікне також тим, кому душа не лежить чи не випадає
іти в цей похід – не з медом там буде, братове. Прошу
їх відступити убік.
Іван КОРСАК8
І знову настала тиша під незмірним і неосяжним похмурим
небом, чорна тиша, лиш зрідка покреслена білими
навскісними лініями повільних лапатих сніжин.
Ніхто не ворухнувся, ніхто й кроку не зробив.
– Дякую вам, – вже упівголоса вимовив командувач,
обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пітьмі.
Чотирма похідними групами вирушала армія в ніч,
в чорну безвість, де однаково могла таїтися слава чи
смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя,
видавалося, не вартувало нічого і де те, маленьке, інколи
могло вирішувати долю довічну багатьох тисяч.
Отець Павло Пащевський розпочав передпохідний
молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досі
в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщині, в Арделівці
на Херсонщині, у церквах Києва і навіть просто на
Софіївському майдані, але ось так опівночі, під похмурим
небом, під загрозливо навислими чорними з легкою
синявою хмарами, які, коли б не зимова пора, могли скидатися
на передгрозові – так ще не випадало ніколи Пащевському
відправляти.
– Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя,
як вона на небі, так і на землі, – вторили за отцем Павлом
тисячі вуст, в однодушному єднанні читали молитву:
вони просили заступництва неба, того неба, під яким
зродилися й виросли, волі Божої на землі, тої землі, що
вдячно знала їх черстві мозолі на порепаних і почорнілих
від тяжкого труда затверділих, мов кам’яних долонях,
а ще знала полинно гіркий їх піт, який навіть витерти з
чола інколи не випадало, тої землі, яка з дикого поля ставала
плодючою і благодатною, колосилася важким стужавілим
колоссям, що аж віддзвонював у переджнив’ї на
гарячих вітрах, тої землі, яку хотіли б вільну і не відаючу
наруги передати дітям, онукам і правнукам, тої, в якій
9
упокоїлися їх прапрадіди, і в якій, як настане пора, самим
тихо лягти на довічний спочинок; не раз і не два
у найщирішому молитовному поєднанні отець Павло
перебував зі своєю паствою, але зараз настало незнане
ще досі єднання, істинно однодушне, коли не з холоду
й зимової сирості густішала кров і стягувалася шкіра
на тілі.
– Благословляю вас, – хрестив побратимів отець.
– У многотрудний цей путь рушаю з вами і я, протопресвітер
Української армії, рушає протоієрей Василь
Сукачів, отець Микола Маринич. Маємо стати ми
в помочі духовній та моральній, бо завше отці були
зі своєю паствою, маємо освідомлювати також люд
український у правдивості святих наших змагань з
лютим ворогом.
А як рушило військо, то просили вояки, шануючи
сан і літа отця Павла, сісти до них на підводу.
– Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже
мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого.
Ще не скували землю морози, струнами натягувалися
посторонки і рвали жили нещасні коні, витягуючи
вози з калабань, але колона, хоч і поволі, просувалася,