по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч
такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих
в краї людей.
– Українському народові в православній церкві у
Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол
сейму Бура.
– Московське, вороже нашому народові, керівництво
панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та
митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол
Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.
– Потрібен свій, український єпископат, для якого
душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький
серед моря прочан впізнає немало знайомих
і земляків.
Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами
поміж полів, де картоплі докопували і стелився
від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній
дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у
безсиллі плітки розпускати. Мовляв, бешкетники довели
владику до непритомності в ході незаконної маніфестації,
і духовенство на руках понесло його в дім,
а весь галас мітингувальників тривав у час богослужіння.
Але хто був тоді в Почаєві, то лише посміявся,
бо митрополит спокійнесенько справив ювілейний
банкет, до маніфестантів чомусь не вийшов, а послав
Іван КОРСАК78
архієпископа Олексія та єпископа Полікарпа – можливо
тому, що були українцями. Іван Огієнко про це так
напише: «Усі юнаки з транспарантами поставали у два
ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь
народ уп’яли очі свої в написи і читають їх… Тиша, порядок,
побожність»…
Лукавством були і байки про незаконність та що
«поліція мусила охороняти єпископів». Українські посли
сейму завчасно отримали дозволи і гарантували воєводському
уряду цілковитий порядок – і так воно сталося,
ще раз виявивши природну і споконвічну культуру та
статечність цього народу. Тож чесно писав інший історик,
К. Ніколаєв: «Поліція була відсутня, і демонстранти
почували себе вільно».
Звісно, ризик якоїсь провокації міг бути, воєвода в
той день навіть виїхав з Луцька – і ніхто його не осудив
за пересторогу.
Зате сам Генрік Юзефський згодом писатиме: «Ієрархія
з митрополитом «всея Польщі» Діонисієм на чолі
була групою типово російською з православними традиціями
царської Росії. Одного разу Діонисій поїхав до
Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена
та колах царсько-російської еміграції. Мав я з
тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит
перервав розмови, займаючи непримиренні позиції.
Проявом бойового духу митрополита мала стати
велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св.
Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».
Проявом духу маніфестація справді стала – українського,
незнищенного. Після того недруги тільки очі
великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно
вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили
широко, мов хвалькуватий рибалка балакав
79
про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною
колонізацією, під світською польською і колонізацією
духовною старого імперського священництва;
ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та
совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.
13
Як уже завершилася Митрополича рада, владика
Діонисій в числі інших впливових учасників ради запросив
отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому
колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський
приступив одразу ж до вельми насущного:
– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод
ухвалив постанову про вживання української мови
та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю
постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною
для переходу на живу українську мову?
– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься
єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися
митрополит.
Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла
у залі.
– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться