замислена помста, і не лякали нітрохи очевидні наслідки;
і нехай – не один мирянин плакатиме, як на могилі
святого Герасима приручений лев. Він готовий до всього:
хай кидають на розтерзання хижому звірові, як перших
ще християн, хай віддадуть під тортури й відсічуть потім
голову, як вчинив імператор Нерон з апостолом Павлом.
Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли він
проповідував в Індії, чи кидають, немов Іакова, з висоти
більше ста футів. Нехай б’ють його камінням сперш,
як Матіаса, обраного в апостоли замість Іуди Іскаріота, а
тоді зарубають – він готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть
його щонеділі в церквах як новомученика.
Тільки чи не схибить, не здригнеться в останню
мить, – ні, не рука, а душа?
15
Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи
Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства,
тільки повертався додому останні рази з важкою, наче
опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих
московських священиків, як круто змінила польська
влада ставлення до православного люду. Ще на Волині
більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя
було жаско слухати.
Іван КОРСАК90
– Приїхали якісь польські робітники під охороною
поліції, повиносили з нашого храму церковні образи,
книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав
немолодий батюшка з-під Холма і очі його були
зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником,
замість дзвонів знімалось округою.
– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав
інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його
зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із
землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не
має лишитися», – сказали.
Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів
на холмській та підляській землі зменшилося в час того
гоніння майже увосьмеро.
– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними
собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще
один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали
з могил з наругою.
Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного
митрополитом з такої сумної причини, ухвалили
тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі
в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних
жалобних ризах, прийняли звернення до Президента
Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,
послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити
вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в
нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не
викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки
Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його
військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді
не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,
якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,
бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не
91
лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день
має орати.
Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,
роздавав його переписане від руки отець Павло
після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися
після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:
заборонена, мовляв, справа.
Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,
зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі
пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,
як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами
їх так смачненько…
– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав
отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,
раптом шухнули поза людські спини.
A ще судові пороги не раз доводилося переступати
отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала
його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,
з польським акцентом або сором’язливо простягала
позолотити долоню.
Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав
нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового