судовому розгляду не підлягає.
Блиснув тільки спересердя священик-москвофіл
на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною
швайкою.
Зате душею Пащевський відходив у луцькій українській
гімназії, де викладав одночасно з учительською семінарією.
Ще як тільки приступав до роботи, директор
його суворо попереджував:
– У нас серйозно поставлена справа і вимоги такі ж.
На п’ять предмет тільки Бог знає, на чотири – учитель, а
на решту – вже учні…
Отець Павло був незмінним і впертим порушником
грізного директорського припису, бо всім без винятку
гімназистам із Закону Божого ставив тільки «відмінно»,
зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дітвора,
в особі отця вона мала надійного адвоката.
А на уроках в Пащевського мова йшла не тільки про
Святе Письмо, часто учні просили оповісти про легендарний
тоді вже Зимовий похід, про Крути, про отой
«трикутник смерті», бо ж не дізнатися правди про ті
часи ні з книг, ні, тим паче, з підцензурних газет. Тепліло
на серці в отця, коли гімназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську
церкву, де був настоятелем він, ішли зі
злагодженим піснеспівом духовним, з українським національним
прапором попереду – півміста вибігало гімназійну
юнь вітати.
Діти є діти, траплялося і над отцем піджартовували.
Якось через сторожа Дорофія передали йому церковну
газету і попросили хутенько ознайомитися, бо по урокові
намічається важлива розмова.
– До закінчення уроку ще двадцять хвилин, – вийняв
кишенькового годинника Пащевський. – Повинні
95
виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свій
клопіт маю.
І він, закрившись газетним простирадлом, заглибився
в текст.
А надворі ж весна, он за вікном яке тільки привілля,
на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою,
його можна і вдома докінчити, то ж «шепу-перешепу»
тихенько шмигало поміж шкільних лав, загадково і дещо
злодійкувато зблискували очі, врешті хлопчаки та дівчата
один за одним, як миші, вислизнули через вікно – залишився
тільки один хлопчак, що через хворобу надмірну
мав повноту.
Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад
край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку,
аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.
Наступного разу він заявився на свій урок насупленим
як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі
боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський
відповів голосом бувалого мирового судді:
– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся
за вас на вчительських нарадах.
То було найвищою мірою покарання, яка тільки
можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені
шибеники почали негайно і жалісно проситися, а
дівчатка обціловувати отця.
– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість
свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть
мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.
Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.
Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове
завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю
запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь
Іван КОРСАК96
чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої
бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто
та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці.
Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий
та схвильований, і вигукнув лише три слова:
– Україна здобула незалежність!
Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість
бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас
не був так подивований
– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення
бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки
заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила
державну незалежність, прийнято національні
символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…
Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано.