неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з
часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.
Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом
здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних
вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим
потоком у зболених і гірких словах.
– Звістки про наругу над храмами і духовенством,
що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка
нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою
рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки
вчинили з митрополитом Липківським…
Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи
сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський
прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській
займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з
його землі, починається Суд Божий? До Липківського
в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до
Іван КОРСАК102
старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того
Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого
Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії
військового духовенства з таборів інтернованих,
вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує,
нітрохи не змінив ставлення Пащевського до
митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді
Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання
він лише шепоче, отець Павло говорив:
– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним
християнським каноном діємо, що чинний вже
півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський
собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною
владою заснована держава, то адміністративний
розподіл церковний повинен збігатися з розподілом
державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору
не відміняв.
А монах Яків тим часом згадував, як Липківському
двічі забороняли в священослужінні і один раз віддали
його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити
слова, що ними він до народу звертався при визволенні
Києва від большевиків:
– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни,
то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль
на ріках Вавилонських.
Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому
арештові кидають за ґрати у Харкові,
– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба
бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі
його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.
– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали
навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть
позникали, бо всі розкупили квіти.
103
В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять
сьомого року митрополит прибув просто з тюремної
камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося
в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не
слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові
сухарі посилатимуть у Наримський край.
Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся
до вірних обличчям, і голос його покотився лунко
понад головами:
– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна
наша святиня!
Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули
мирянину руки за спину і повели.
Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної
тиші, він витав під древніми фресками, під образами,
яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий
люд.
– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.
– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?
Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,
і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався
страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос
не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і
дзвінким.
– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,
бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.
Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку
особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит
Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали