в незнану і небезпечну дорогу вирушали обідранцями,
думав Пащевський, ще й без належного гроша у
скарбниці.
Пащевський знав, що аж надто гоноровим командирам
Волоху і Данченку не тільки заманулося самим
поатаманити, ввійшовши в змову з більшовиками, а
ще й вдалося збунтувати своїх козаків. Коли віддали
наказ юнацькій школі їх роззброїти, то й молодь збаламутили:
мовляв, слід утриматися «від проливу крові
». Не справилася також охорона Петлюри. За чотири
дні до походу змовники захопили в Любарі державну
скарбницю, забрали з собою два з половиною мільйони
українських карбованців і тридцять тисяч срібних
царських рублів – врятувати вдалося мізер. Отак «поатаманивши
», подалися вони зі своїми прихильниками
в напрямку Чуднова, на з’єднаня з більшовицьким формуванням.
Пащевський тільки не знав про причини раптового
від’їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом
чинний прем’єр Ісаак Мазепа розкаже деталі, дивовижними
шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасників
Зимового походу.
Мазепа зайшов до Петлюри напередодні, як той
вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра виніс з бічної
кімнати звичайну шинелю і подав її Ісаакові Прохоровичу.
– Візьміть, ця шинеля для мене була завше щасливою.
Он дірка на висоті грудей, куля пройшла крізь сукно, а
мене навіть не ранила – то як ми арсенал від большевиків
боронили. А ще прохання не загубити її, привезіть
мені потім.
13
Петлюра від’їхав мовчазний, як ніколи, і слова не
вимовив про мету від’їзду – такого ще не траплялося.
І ще чималенько гіркого оповів Мазепа, особливо
про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова
катастрофа, не жменями, а пригорщами сіяла
розгубленість і дезорієнтацію, безголов’я і чвари… У
віденському журналі «Воля» українці цеберками обливають
один одного брудом, чубляться групками чи
й окремими особами між собою. Але не тільки про
полинне-гірке згадалося Ісаакові Прохоровичу, аж
ясніло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця,
що якраз виступала на найкращих сценах Європи
– сперш у Франції, потім Бельгії та Голландії, а завершувала
турне в Лондоні. То невпинний тріумф української
пісні і всієї нашої музичної культури, казав
Мазепа, він на свої очі бачив рецензію у французькій
газеті «La Depeche», де кореспондент зізнавався
щиро: «Вважаю себе безпомічним передати вражіння
від цих двох концертів, які були годинами чистої радости…
З перших акордів губиться почуття реальности,
забуваєш убогу землю і переносишся уявою в
якийсь святий храм, де празнується чудесний культ
вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських
народів найближче підходять до нас темпераментом,
і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті
безнадійности, вони не мають «покаянного стилю»
російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш
якийсь оптимістичний гумор, делікатну фантазію, яка
не раз викликала у мене згадки про наших прегарних
композиторів XVI віку».
Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому
від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої
газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів
Іван КОРСАК14
має силу перемоги, то брати українці мають бути горді,
– вони завоювали своїми піснями Льєж».
Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні
зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився
навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати
Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні
Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на
якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на
великі життєві шляхи.
Дороги, дороги, дороги…
Залізницю Козятин – Вінниця, безперестанно курсуючи,
охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без
втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили
станції Голівка і Голеандра.
На станції отець Пащевський побачив знайомого уже
підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом,
майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки: