небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну
пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних
іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі
курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,
ярами й перелісками.
Іван КОРСАК22
То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих
по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався
присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч
з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,
тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці
панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов
по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в
духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу
українською мовою.
– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,
никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.
– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони
залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи
гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так
і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…
А де мені взяти книги українські богослужебні? Та
й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що
з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»
в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная
»…
Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий
то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні
та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового
походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві
Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла
делегували туди від української громади Єлисаветграда.
То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань
УНР, потрапить в руки характеристика його,
підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми
усвідомлений і корисний в українських справах і визначається
великою популярністю і поваженієм поміж
українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом
закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха
23
рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть
тобі до непристойного діла вдався.
У столиці отець Павло в нові клопоти з головою
порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях
надрукувати тексти Універсалів і актів
Української держави «для оголошення їх з церковних
кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і
хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання
Всеукраїнського церковного Собору.
Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла
Україна не тільки про державну свою незалежність, а
й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не
на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати
Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися
– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали
окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина
і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований
люд у солдатських шинелях тюлькою набивав
вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг
– куди вже цивільному тут вклинитися.
У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах
і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки
листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів
до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,
окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,
здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду
Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання
в справи церковно-релігійні, як справу приватну,
як справу людської совісті, що не підлягає компетенції
урядових державних чинників».
Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський
у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.
Іван КОРСАК24
– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді
Винниченко.
Подивовано тільки крутили головами в депутації, не
йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.
– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали
слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним