— Нісля!
Чарівник важко зітхнув.
Сумний та невеселий, поринув він у глибоку задуму.
— Хай свято триває, — озвався за якийсь час. — А я вам почарую! Кожному, хто забажає! Будь ласка, замовляйте чари! Право першості має родина Мумі-тролів.
Мумі-мама на мить завагалася.
— Йдеться лише про речі чи й про бажання теж? — запитала вона. — Якщо пан Чарівник розуміє, що я маю на увазі?
— Звичайно, розумію, — відповів Чарівник. — Речі начаровувати, ясна річ, легше, але можна й бажання.
— Мені б дуже хотілося, щоб Мумі-троль не тужив за Нюхмумриком! — побажала собі Мумі-мама.
— Я й не знав, що по мені це так помітно… — знітився і зашарівся Мумі-троль.
Чарівник змахнув полами плаща, і смуток одразу покинув серце маленького Мумі-троля.
Туга змінилася чеканням, а чекати завжди легше, аніж тужити.
— Я собі теж придумав бажання! — вигукнув Мумі-троль. — Любий Чарівнику, пошли Нюхмумрикові, де б він зараз не був, оцей стіл з усіма наїдками та напоями!
Тієї ж миті стіл злетів над деревами і полинув на південь з оладками й варенням, фруктами і квітами, пуншем та карамельками і з книжкою Ондатра, яку той поклав на край столу.
— О ні! — скрикнув Ондатр. — Попрошу негайно повернути мою книжку!
— Що зроблено, того не повернути! — розвів руками Чарівник. — Однак шановний пан одержить навзамін нову книгу. Прошу!
— «Про необхідність усього», — прочитав Ондатр. — Але ж це зовсім інша книга! У моїй ішлося про марноту всього!
Чарівник тільки засміявся.
— Тепер ніби моя черга, — озвався Тато Мумі-троля. — Дуже важко зробити вибір! Я думав уже і так і сяк, але нічого путнього придумати не зміг. Теплицю цікавіше збудувати самому… Ялик — теж… Зрештою, у мене все є!
— Але ж вас ніхто не змушує загадувати бажання, — устряв Чмих. — Можете мені відступити свою чергу, а я забажаю собі двічі.
— Так то воно так, — завагався Тато. — Та якось шкода відмовлятися від нагоди, яка трапляється раз у житті…
— Не затримуй усіх, — зауважила Мама. — Побажай собі гарну оправу для Мемуарів!
— Чудова думка! — зрадів Тато.
Усі скрикнули від захоплення, коли Чарівник простягнув Татові сап’янову оправу для книги, оздоблену золотом та інкрустовану перлами.
— Тепер я! — вихопився уперед Чмих. — Хочу власного човна! Схожого на морську мушлю з пурпуровими вітрилами, щоглою з палісандрового дерева і смарагдовими кочетами!
— Ого, як ти розігнався! — суворо звів угору брови Чарівник, але на устах у нього вигравав привітний усміх. Він змахнув плащем…
Усі затамували подих, однак нічого не відбулося.
— Не вдалося? — розчаруванню Чмиха не було меж.
— Чому ж, усе вдалося! — відповів Чарівник. — Тільки я поставив човна біля причалу, ясна річ. Завтра ти його там знайдеш.
— Про смарагдові кочети не забули? — недовірливо перепитав Чмих.
— Як можна забути?! Чотири кочети і один про запас, — запевнив малого Чарівник. — Наступний!
— Та-а, — почав мимрити Гемуль, — кажучи правду, я загубив ботанічну лопатку, позичену в Хропуся. Здалась би мені нова…
І Гемуль, який був добре вихованим, зробив реверанс,[9] беручи з рук Чарівника нову лопатку.
— Ви не втомилися чаклувати? — поцікавилася Хропся.
— Анітрохи! Дуже легкі побажання! — відповів Чарівник. — А що забажала б собі панночка?
— Це не так легко, — засоромилася Хропся. — Можна я скажу вам на вухо?
Вислухавши Хропсю, Чарівник здивовано глянув на неї:
— А панночка впевнена, що їй личитиме?
— Цілковито! — майже безгучно видихнула Хропся.
— Що ж, хай буде по-твоєму!
Наступної миті юрба спантеличено загула.
Хропся змінилася до невпізнання.
— Що ти з собою зробила?! — захвилювався Мумі-троль.
— Побажала собі очі дерев’яної королеви! Ти ж казав, що вони у неї такі гарні!
— Казав, але ж… — Мумі-троль геть розгубився.
— Тобі не подобаються? — сльози бризнули Хропсі з очей.
— Не плач! — заспокоював малу Чарівник. — Твій братик може побажати, щоб ти знову стала такою, як перше.
— Але я хотів загадати собі щось зовсім інше! — запротестував Хропусь. — Не моя вина, що у моєї сестрички безглузді забаганки…
— А яким було твоє побажання? — поцікавився Чарівник.
— Я хотів одержати обчислювальну машинку! Машинку, яка б визначала, що справедливо — а що ні, що добре — а що погано.
— О, це надто важко, — мовив Чарівник. — Мені не під силу!
— То хоч би друкарську машинку! — не поступався Хропусь. — Хропся й з новими очима гарна…
— Однак не така гарна, як раніше… — зауважив Чарівник.
— Любий братчику! — просила, ковтаючи сльози, Хропся, яка вже встигла подивитися на себе в люстерко. — Поверни мені мої колишні маленькі оченята! Я стала така потворна!
— Ну що ж, — Хропусь відчув себе благородним лицарем. — Хіба заради честі роду… Але сподіваюся, що тепер ти станеш мудрішою!
Хропся знову глянула на себе і заплескала в долоні: з люстерка на неї дивилися її чудові оченята, хіба вії стали трохи довшими! Сяючи від щастя, вона обійняла брата:
— Любий! Найдорожчий братику! Навесні я подарую тобі друкарську машинку!
— Пусте, — знітився Хропусь. — Не цілуй мене в усіх на очах! Просто я не міг дивитися на тебе таку паскудну! Ото й усе…
— З домочадців зосталися тільки Чупсля і Трясля, — сказав Чарівник. — Вони загадуватимуть удвох, бо завжди нерозлучні.
— Можесля, собі щось начаклуйтесля? — запропонувала Чупсля.
— Не можу, — сумовито відповів Чарівник. — Умію тільки виконувати бажання інших та прибирати іншу подобу.
Чупсля і Трясля схилилися одна до одної головами і про щось довго шепотілися.
— За те, що висля такий добрийсля, ми вирішилисля загадати бажаннясля для вас. Хочемосля рубінасля, такого ж гарногосля і великогосля, як нашсля!
Усі бачили, як регоче Чарівник, але ніхто й не здогадувався, що він уміє усміхатися. Усмішка розпроменила його обличчя. Який він щасливий, було видно по ньому від капелюха до кінчиків черевиків! Не кажучи й слова, Чарівник змахнув плащем і… Сад знову спалахнув рожевуватим сяйвом. У траві поряд з Королівським Рубіном лежав точнісінько такий самий — Королева Рубінів.
— Ось тепер і ви щасливий! — втішилася Чупсля.
— Ще й який! — скрикнув Чарівник.
Він ніжно взяв коштовність у руки і загорнув у поли плаща.
— Тепер кожна комашка, жучок чи павучок — усі мешканці Долини можуть загадувати, що лишень забажають! Я чаруватиму всю ніч, але на світанку, ще до сходу сонця, мушу повернутися додому.
Свято завирувало з новою силою.
До Чарівника потягнулася вервечка лісових мешканців, котрі пищали і дзижчали, реготали й горланили; кожен хотів сповнення свого заповітного бажання. Чарівник був у такому чудовому гуморі, що залюбки перечаровував, якщо хтось, не подумавши спершу як слід, просив у нього сповнення безглуздих забаганок. Знову розпочалися танці, до саду прикотили тачки зі свіжими оладками. Гемуль один за одним запускав у небо феєрверки, а Тато Мумі-троля виніс у сад свої Мемуари у чудовій новій оправі й уголос читав про своє дитинство.
Ще ніколи у Долині Мумі-тролів не бенкетували так гучно!
О, як приємно — коли все вже з’їдено, випито, переговорено, коли від солодкої втоми гудуть ноги — повертатися у передсвітанковій тиші додому, до затишної постелі.
О тій порі Чарівник відлітає на край світу, а мама-миша ховається у своїй нірці — й обоє однаково щасливі.
Та найщасливіший, мабуть, Мумі-троль. Удвох із Мамою він повертається садом додому. Місяць блідне у досвітній імлі, з моря налітає ледь відчутний бриз і шарудить у листі дерев. У Долину Мумі-тролів приходить прохолодна осінь. Адже без осені не буває нової весни.