Выбрать главу
Теодор Мюґґе КАПІТАН ПІРАТІВ ПОЛЬ ДЖОНС

Художник М. А. ПРОКОПЕНКО

— Буде буря, — промовив старий Блеверпул, висовуючи з вікна величезний гачкуватий ніс. — Жодного разу ще не обходилося без грози, як тільки он та сніжна вершина засяє червонуватою загравою.

Він знову прислухався до далеких розкотів грому, які глухо долинали з моря, і, ствердно кивнувши головою, промовив сам до себе:

— Це вже я добре знаю. Рвучкий вітер завиває серед скель біля затоки, стогін його нагадує тужливу музику рога. В її супроводі злі відьми танцюють свій диявольський танець… У таку годину неодмінно трапляється нещастя. О боже милосердий, зглянься на бідолашних людей, що опинилися серед розбурханої стихії, захисти наше місто!

В цю мить поривчастий вітер на якийсь час розігнав сірі, важкі хмари, і з вечірнього, щойно похмурого неба на землю впало яскраве проміння сонця. Незважаючи на туман, що змішувався з димом із численних димарів, воно освітило квітуче портове місто, над яким гордо височіли башти і підносилися дахи торгових будинків.

— Яка чудова картина! — промовив старий чоловік, згортаючи на грудях руки. — Яка велична картина для кожної добросердої людини у трьох королівствах![1] Коли я замолоду вперше потрапив сюди, тут стояло кілька халуп, а зараз — он яке місто. В порту, куди не глянь, — щогли, мов справжній ліс, а тутешні купці своїм багатством не поступляться перед панами самого Лондона.

Побачивши свою дружину, яка в цю мить увійшла до кімнати, Блеверпул зробив те саме, що робить усякий хороший господар, коли його добру загрожує небезпека.

— Мері, — промовив він, — сьогодні будь особливо обережною, зачини всі вікна, замкни двері крамниць, стаєнь і не розпалюй занадто великого вогню у печах. Гора за містом одяглася в червоні шати. Доведемо ж їй, що ми нічого не боїмося. Де Моллі?

Мері глянула на чоловіка жвавими, хитрими, але добродушними очима, що виділялися на її кістлявому шотландському обличчі, і, посміхнувшись, відповіла якомога лагідніше:

— Моллі сидить у своїй кімнаті й плаче.

— Дивись мені, Мері, — промовив суворо Блеверпул, — держи її в покорі, у неї ще багато дуру в голові!

— Томасе, — палко відповіла жінка, — наша донька — хороша дитина. Де ти ще знайдеш дівчину, яка зрівнялася б з Моллі? Робота аж горить у неї в руках; та й у школі дівчина дечого навчилася, а що вже личко дав їй господь бог — кожний замилується.

— А я не хочу, щоб кожний милувався, — вигукнув упертий старик. — Ой жінки, жінки! Хвастощі ви любите над усе! Справді, коли б матері не потурали так своїм донькам в цьому гріху, то його давно б уже вдалося викоренити. Та ба! Кожна вважає свою дочку найвродливішою, найкращою і, привчаючи її цим самим до легковажності й непослуху, псує дитину. Ну й часи тепер настали!

— Невже ти справді хочеш віддати бідолашну Моллі за отого крамаря. з Уайтхейвена, Томасе? — з серцем запитала чоловіка Мері.

Блеверпул випростався, його суворе обличчя почервоніло від люті.

— Не дратуй мене, Мері, — рішуче промовив він, щосили вдаривши кулаком по столу. — Буде так, як я сказав. Пан Вілбі зовсім не крамар, а купець. Він посилає свої кораблі аж у Лорк і ще далі — у безмежні морські простори. Але звідки у тебе такі думки? Тут щось не так, — говорив Блеверпул. — Я вже давно помітив. Це, мабуть, орендатор з Кіттігейта, отой молокосос, отой здоровило, Ральф Сортон, у якого немає за душею нічого, крім боргів, каламутить воду. Мабуть, він більше до смаку нашій Моллі!

— А коли й так, то чи можна ганити дівчину за це, Томасе? — озвалася дружина. — Ральф молодий, роботящий і до того ж вродливий хлопець, а сорокалітній Вілбі з своїм кінським обличчям і висхлим, наче тріска, тілом скидається на городнє опудало. Чи ж може він сподобатися такій дівчині, як наша Моллі? А який у нього пожадливий вираз обличчя — я ніколи в житті не бачила нічого подібного. Він добре знає, що справи наші йдуть непогано, і грошенята у нас є, що наше майно не заставлене і що Моллі — наша єдина донька.

— Дурне створіння, — гримнув на дружину Блеверпул. — Якщо ми тепер живемо заможніше, ніж колись, то кому ж повинні ми завдячувати цим, як не панові Вілбі? Хіба не він допоміг мені одержати акції вугільних копалень, хіба не він сприяв моїй торгівлі продовольством з Ірландією?

— І, скориставшись із цього, старий скнара познайомився з нашою дочкою, — ущипливо підхопила Мері. — Це ж ганьба — за гроші й майно продати єдину дитину, позбавити її щастя.

Цей докір справив певне враження на Блеверпула. Він не розлютився, як цього можна було чекати, а задумливо сидів у кріслі, втупивши перед собою невидющий погляд.