В цю мить почувся стук у двері залізною клепачкою.
— Це він, це Вілбі, — вигукнув Блеверпул. — Ну, говори ж і будь розсудливою.
— Боже милосердий, зглянься на мене, — промовила у відчаї бідолашна дівчина, зводячи очі до неба, вкритого важкими сірими непривітними хмарами.
Раптом вона голосно скрикнула, побачивши, що знадвору на неї пильно дивиться крізь шибку страшне темночервоне обличчя з величезними блискучими очима. Волосся на голові незнайомця звисало безладними пасмами. В наступну мить обличчя зникло.
— Чи ти здуріла? — вигукнув роздратовано Блеверпул. — Схаменися, це Вілбі.
Відчинилися двері, і до кімнати в супроводі служниці увійшов гість.
— Добривечір, пане Вілбі, — радісно почав було Блеверпул, але в ту ж мить голос його урвався, бо перед ним стояв зовсім незнайомий чоловік, аж ніяк не схожий на його майбутнього зятя.
Невідомий був одягнений у широкий грубий плащ, які носять моряки. Цей плащ прикривав його худорляву, на перший погляд, тендітну фігуру. Рухи незнайомця були невимушені й легкі, груди — міцні й мускулясті, а його горде, з правильними рисами обличчя свідчило про рішучість і надзвичайну відвагу. Коли гість скинув капелюха, по його лобу розсипалося, майже закриваючи блискучі очі, густе, кучеряве, каштанового кольору волосся, яке, всупереч звичаю, особливо поширеному серед моряків, не було заплетене в косу. На його устах грала приязна посмішка. Цього вродливого юнака легко можна було б прийняти за дівчину, коли б не його впевнений, сильний голос.
— Даруйте, пане, — промовив він, — якщо стомлений подорожній обтяжує вас. Надворі стемніло, пішов дощ, а мені треба дістатися до Уайтхейвена. Проходячи повз ваш будинок, я помітив світло, потім крізь вікно побачив вас і вирішив скористатися з вашої люб'язності й просити показати мені дорогу до міста, бо я чужий у ваших краях.
— За якихось півгодини ви будете там, але дорога до Уайтхейвена важка, — відповів Блеверпул. — Ви стомилися, і якщо не поспішаєте, то відпочиньте трохи. Сподіваюся, ми швидко знайдемо когось, хто показав би вам дорогу.
Незнайомець подякував, поклав капелюха, скинув плащ. Струнку постать обтягував блакитний морський камзол з численними ґудзиками. На кожному плечі красувався вишитий сріблом якір..
Моллі пильно глянула на гостя. «Невже це його обличчя здалося мені таким потворним у вікні?» подумала дівчина, водночас радіючи, що прийшов, хвалити бога, не Вілбі, а оцей юнак, зовнішність якого напрочуд підбадьорливо вплинула па неї.
Тим часом чужинець, зручно вмостившись у великому кріслі, витяг з бокової кишені елегантний, плетений з соломи портсигар. Такі портсигари вивозили іспанці з своїх колоній у Вест-Індії. Прикуривши від срібної запальнички, він запропонував сигару господареві, але той відмовився, пильно вдивляючись в обличчя гостя. Блеверпулу здавалося, ніби він уже десь бачив його.
— Ви помиляєтесь, — сказав чужинець, — мені ще не доводилося бувати в цих краях.
— Але ж ви шотландець, пане?
— Чому ви так думаєте? — жваво спитав молодий чоловік.
— Ваш акцент свідчить про це, — відповів самовдоволено Блеверпул. — Шотландці всюди пізнають один одного. Будьте гостем, земляче! Мері, почастуй нас чим бог послав. Я сам приїхав до Англії лише п'ятнадцять років тому, але мені живеться тут добре. Англія — країна свободи!
— Країна рабства, — гордо відповів чужинець.
— Та що ви, земляче, — докірливо промовив господар. — Невже й ви належите до тих людей, які ганять усе підряд? Таких людей, на жаль, зараз є немало.
— А невже й ви належите до тих шотландців, — промовив з посмішкою гість, — які настільки пройнялися англійським духом, що їх уже зовсім не тривожить дедалі більший занепад шотландської нації? Ви душею й тілом стали англійцями, — говорив чужинець. — Ви тільки й шукаєте, де б нажитися, а споконвічна шотландська свобода для вас не варта й ламаного шеляга, бо ж на цьому не заробиш. Тому ви байдужі до людей, які живуть у заморських колоніях, до їх розтоптаних прав. Вас не бентежить, що ці люди зазнають зневаги й утисків. Де там! Це вам навіть на руку, бо за таких умов торгівля приносить вам більший зиск, а фабрики — більший прибуток. Коли ж ці скривджені люди беруться за зброю, щоб позбутися свого ярма, ви починаєте верещати: «На шибеницю зрадників, які насмілилися зазіхати на свободу Старої Англії!»
— Пане, — урочисто-серйозним тоном промовив Блеверпул, — я не хотів би, щоб ці слова почув один з найповажніших і найвпливовіших у місті добродіїв, який незабаром має прийти до мене. Послухати вас — так ви справжній бунтівник.