— Хочу віднести пляшки своїм товаришам на посту, — пояснив він.
За сумку вартістю в п'ять шилінгів шинкар здер з нього цілу гінею.
З розпивочної Зірвиголова вийшов похитуючись, у капелюсі набакир.
— Товариші хочуть пити, — на весь голос… міркував він. — Канадців завжди мучить спрага. Віднесу-но я це віскі землякам.
Його зупинив патруль. Зірвиголова простяг капралові пляшку віскі.
— Тільки не все, капрале, — примовляв він, — товариші на посту вмирають від спраги… Канадці завжди хочуть пити.
Капрал усміхнувся, припав губами до пляшки і, одним могутнім ковтком спорожнивши її до половини, віддав решту своїм підлеглим.
У англійців невичерпний запас поблажливості до п'яних, тому він уже збирався відпустити підпилого волонтера, вважаючи його пояснення цілком переконливим.
Але в прихильному ставленні тверезого до п'яного завжди є невеличка частка заздрощів. Солдати патруля запротестували — їм було замало півпляшки. Вони рішуче вимагали додачі, і Жан, побоюючись ускладнень, змушений був віддати другу пляшку. У нього лишилося всього чотири. Від думки, що йому, може, доведеться задовольнити спрагу ще одного патруля, Жана кинуло в дрож.
Та ні, все йшло гаразд, якщо не зважати на те, що схід починав червоніти, передвіщаючи світанок.
«Ого-го-го! — подумав Зірвиголова. — Пора тікати».
Та не пройшов він і півсотні кроків, як наткнувся на стрілецький окопчик. Забрязкотіла зброя, брутальний голос різко окликнув його:
— Хто йде?
— Віскі! — півголосом відповів Зірвиголова.
Для англійського вартового немає промовистішої і переконливішої відповіді, особливо о четвертій годині ранку, після холодної ночі, проведеної у сирому окопі.
— Підійди ближче, — хрипко проричав солдат з сильним ірландським акцентом.
Зірвиголова дуже зрадів.
Час минав, а щасливішої нагоди не можна було і бажати. Ірландці, оці найсміливіші солдати Сполученого королівства, мають в той же час славу найзапекліших і найзавзятіших п'яниць.
Жан знав, що на англійських постах завжди по двоє вартових. Але так само добре знав він і те, що з допомогою двох пляшок віскі навіть від двох Педді можна добитися абсолютно всього.
Хиткою ходою п'яного Зірвиголова підійшов до стрілецького окопчика, тримаючи в кожній руці по розкупореній пляшці.
Потім, простягнувши вартовим пляшки і відригнувши п'яною гикавкою, він сказав:
— Ось і я!.. Кажу тобі: я і є оце саме віскі.
— Арра! Арра!.. Бегора!.. — белькотів один ірландець. — Ти говориш просто, як по книзі! Б'юсь об заклад, що ти найкращий солдат армії її величності…
— За твоє здоров'я, братухо! — додав другий Педді.
Зірвиголова дістав третю пляшку, цокнувся нею з ірландцями і так, ніби в нього заплітається язик, а вій силкується надати голосові якнайбільше люб'язності, відповів:
— За ваше, друзі!
Ірландці, відкинувши назад голови, пили, не відриваючись від пляшок.
Першим же ковтком кожний Педді спорожняв одразу півпляшки. Від таких ковтків можна, здавалося б, луснути, не сходячи з місця.
А віскі було справжнім вогнем, наче той купорос. Щоки обох п'яничок так і запалали. Ковтнувши кожен по півпляшки, вони прицмокнули язиками чи то від задоволення, чи то на знак не цілком задоволеного бажання.
— Ану, ще по ковточку! Отак! Поїхали… Все! До дна!
Зірвиголова, прикидаючись, що він п'яний, як хлющ, з якимсь гурчанням гепнувся на землю й захропів… Ірландці зареготали.
— Приятель, здається, готовий, — сказав один з них.
— А може, у нього в пляшці лишилася хоч краплинка, — додав другий. — Піти-но поглянути.
Солдат виповз із ями і, намацавши в темряві капітана Зірвиголову, що притулив до губів тільки-но почату пляшку, обережно забрав її, повернувся в яму і одним ковтком спорожнив до половини.
— Додаткова порція, — сказав він, ікаючи.
— І мені додачі, — зажадав другий і потягся за пляшкою. Докінчивши її, він сказав:
— А знаєте, я б теж не від того, щоб заснути, як отой хлопець.
— Ще б пак! Але ж хвилин через десять прийде зміна, і тоді нас перестріляють, мов зайців.
«За десять хвилин! — вжахнувся Зірвиголова. — Хай йому чорт, треба тікати!»
Він зробив вигляд, що прокидається, підвівся, хитаючись з боку на бік, і став, бурмочучи і лаючись, шукати свою пляшку.
— Чортовиння! Де ж моя пляшечка? Втекла?.. Ах, мерзотниця!.. Я ж бачу, все бачу! Втекти хочеш?.. Ні, голубонько, не вийде!.. Іди-но сюди, шахрайко, а то я сам тебе спіймаю!.. Не хочеш?.. Ну, зачекай, зараз я тебе дожену!.. Я людина, і тобі не втекти від мене, безнога…
Отак, спотикаючись на кожному кроці, падаючи, знову підводячись, охаючи, ахаючи і лаючись, він пройшов повз стрільців, а ті реготали до сліз.
Погоня за пляшкою здавалася їм найкумеднішою і найвеселішою штукою, яка тільки могла зародитися у наскрізь просякнутому алкоголем мозку.
Обидва Педді навіть не помітили, що невідомий, якому вони завдячували частуванням, пішов у напрямі, протилежному від англійського табору. Не помітили вони й того, що він уже не спотикався і не хитався, що, в міру того, як він віддалявся, хода його ставала дедалі впевненішою і швидкою.
Обрій тимчасом яснів, навколишні предмети вимальовувалися дедалі виразніше.
Відчувши, що небезпека минула, Зірвиголова полегшено зітхнув і хотів уже кинутися навтіки, як раптом за його спиною почувся тупіт коня.
— Хто йде? — окликнув його різкий голос.
Ледве стримавши готові зірватися з язика прокльони, Жан знову прикинувся п'яним і, хитаючись з боку на бік, дістав останню пляшку.
На повному скаку біля нього зупинився вершник. Кінний патруль! Улан!
— Що ти тут робиш, хлопче? — погрозливо спитав він.
— Випиваю і гуляю… гуляю і випиваю. Якщо й тобі охота випити, дам… На ось, пий! Я не скупий.
Побачивши неозброєного п'яничку, улан усміхнувся, підставив піку, потягся за пляшкою і припав до неї губами.
Поки він тяг віскі, Зірвиголова ухопив лівою рукою за вуздечку його коня, а правою поліз у кишеню свого мундира.
Улан не те, що ірландці, його ублаготворений алкоголем шлунок не знає почуття вдячності. Добре таки ковтнувши і не випускаючи з рук пляшки, він продовжував допит:
— Щось далеченько від табору ти прогулюєшся.
— Як ти сказав? Як? — вдаючи приголомшеного його словами, відповів Зірвиголова. — Він далеко, оцей… як його… ага, табір!.. Смішно, правда? Табір — і раптом далеко… Та мені, по суті, начхати. Я — хлопець не з боягузів! А для сміливців відстані немає.
— Облиш свої жарти і йди за мною, — суворо сказав улан, в душу якого закралася підозра.
— А от і не піду! Я у відпустці. Де мені подобається, там і гуляю.
— Мені наказано вбивати на місці кожного, хто спробує вийти за межі табору або увійти в нього. Підкоряйся, інакше заколю!
З цими словами улан відкинув пляшку і нагнувся, щоб підстебнути від ботфорта піку.
Але Зірвиголова миттю витяг сховану в кишені зброю і, не випускаючи з лівої руки повіддя, вистрілив в улана.
Куля, пробивши кавалеристові око, застряла у нього в мозку. Улан хитнувся вперед, потім відкинувся назад, сповз з коня і, вбитий наповал, важкою масою впав на землю.
Переляканий кінь намагався стати дибки, та Зірвиголова силою смикнувши повіддя, стримав його.
На звук пострілу звідусіль мчали кінні патрулі. Жан одним с грибком скочив на коня і погнав його кар'єром. Коли відстань між ним і англійцями досягла п'ятисот метрів, ті, переконавшись у марності дальшої погоні, припинили переслідування.
Зірвиголова знову був врятований!
РОЗДІЛ VIII
Навала. — Як англійці воювали з бурами. — Люті цивілізатори. — Грабежі і пожежі. — Драма в Блезбукфонтейні. — Вбивство столітнього діда. — Винищення жінок і дітей. — Месники. — Майор Колвілл нарешті сплачує по рахунку. Відступ.