Одраде рушила, мов на полювання. Цього вона й очікувала. Думки Белл заледве можна було почути. «Ми носимо “тих, що відійшли” в Іншій Пам’яті!»
Одраде не хотіла сперечатися, проте вважала цю ідею вартісною. Частина Сестер померла без Поділу. Головні лінії пам’яті дублювалися, але втрачалася нитка та її кінцевий носій. Так відійшла Шванг’ю з Твердині Гамму, вбита напасницями — Всечесними Матронами. Залишилося багато спогадів про її риси — і добрі, і… складні. Важко сказати, що повчальніше: її помилки чи успіхи.
Беллонда прискорила крок, щоб іти поруч із Одраде на відносно порожньому відрізку дороги.
— Мушу поговорити про Айдаго. Він ментат, так, але ці його множинні пам’яті…. Вкрай небезпечні!
Вони проходили повз морг, і сильний запах антисептиків відчувався навіть на вулиці. Аркоподібні двері були широко відкриті.
— Хто помер? — спитала Одраде, ігноруючи Беллондині тривоги.
— Прокторка з четвертої секції та працівник із садової обслуги, — сказала Тамелейн. Там завжди про таке знала.
Беллонда кипіла від люті, що її проігнорували, і не намагалася це приховати.
— Могли б ви обидві не відхилятися від теми?
— Якої теми? — спитала Одраде. Дуже лагідно.
Вони вийшли на південну терасу й зупинилися біля кам’яної балюстради, щоб зверху глянути на плантації — виноградники та сади. Вранішнє світло просочувалося крізь серпанок куряви, геть не схожий на імлу, витворену вологою.
— Ви знаєте, якої теми! — Белл не дозволила збити себе з плигу.
Одраде вдивлялася в панораму, притиснувшись до каменю. Балюстрада була холодною. Вона подумала, що колір імли змінився. Сонячне проміння пройшло крізь пил з іншим спектром випромінювання. Сильніше віддзеркалення і різкість світла. Інше поглинання. Щільніший ореол. Летючі пил і пісок подібно до крапель води вторгалися до кожної щілини, але скрипіння й скрегіт зраджували їхнє походження. Точнісінько як упертість Белл. Бракує змазки.
— Це пустельне світло, — промовила Одраде, вказуючи пальцем.
— Перестань мене ігнорувати, — сказала Беллонда.
Одраде вирішила не відповідати. Світло у куряві — це класика, але воно не заспокоює так, як старі художники та їхні туманні ранки.
Тамелейн підійшла до Одраде.
— На свій лад прекрасно. — З відстороненості її тону було ясно, що Тамелейн уже сягнула по порівняння до Іншої Пам’яті, а її висновки були такими ж, як в Одраде.
«Якщо тебе привчили так бачити красу». Та щось глибоко в Одраде промовило, що це не та краса, за якою вона тужила.
У тінистих западинах внизу, де колись буяла зелень, тепер панували сухість і відчуття, наче землю випатрано, як колись древні єгиптяни готували до поховання своїх мертвих. Висушували їх так, що зоставалася лише найістотніша матерія, збережена для Вічності. «Пустеля, як майстер смерті, сповиває землю нітроновим[10] саваном, бальзамуючи нашу планету з усіма її прихованими коштовностями».
Беллонда стала позаду них, бурмочучи та хитаючи головою. Не хотіла дивитися, якою стає їхня планета.
Одраде ледь не здригнулася в раптовому напливі багатопотоковості. Пам’ять затопила її: вона відчула, що обшукує руїни січі Табр і знаходить забальзамовані пустелею тіла мисливців за прянощами, залишених там, куди їх кинули вбивці.
«Що тепер із січчю Табр? Розтоплена лава застигла, і не зосталося жодного сліду її гордої історії. Всечесні Матрони, вбивці історії».
— Якщо ти не прибереш Айдаго, я змушена буду протестувати проти його використання як ментата.
Ця Белл вічно невдоволена! Одраде зауважила, що сьогодні вона, як ніколи, виказує свій вік. Навіть зараз у неї на носі окуляри для читання. Збільшували їй очі, які здавалися великими кулями, що вилізли з орбіт, — як у риби. Використання окулярів замість тонших лінз дещо про неї казало. Красувалася з марнославством навпаки, яке заявляло: «Я значу більше, ніж прилади, потрібні моїм недосконалим органам чуття».
Беллонда була вкрай роздратована поведінкою Матері Настоятельки.
— Чого ти так на мене витріщаєшся?
Одраде, яку зненацька пронизало усвідомлення слабкості її Ради, перевела погляд на Тамелейн. Хрящі ніколи не припиняють рости, а це збільшило вуха, ніс і підборіддя Там. Деякі Превелебні Матері виправляли це за допомогою контролю метаболізму або вдавалися до регулярної хірургічної корекції. Там ніколи не принизилася б до такої суєти. «Ось яка я. Приймайте це або облиште».
«Мої радниці надто старі. Та й сама я… мала б бути молодшою та сильнішою, щоб витримати тягар усіх цих проблем на своїх плечах. Ох, будь вони прокляті, оті жалощі над собою!»
Є тільки одна найвища небезпека: дії проти виживання Сестринства.
— Дункан — чудовий ментат, — промовила Одраде з усієї висоти свого становища. — Але я не використовую жодної з вас понад ваші можливості.
Беллонда промовчала. Вона знала слабкості ментатів.
«Ментати!» — подумала Одраде. Були як ходячі архіви, але коли від них вимагали відповіді, вони раз у раз ставили питання.
— Мені не потрібен ще один ментат, — сказала Одраде. — Мені потрібен новатор. Винахідник!
Не дочекавшись відповіді Беллонди, Одраде додала:
— Я звільнила його розум, а не його тіло.
— Я наполягаю на аналізі, перш ніж ти відкриєш йому всі джерела даних!
Порівняно зі звичною поведінкою, коли Беллонда захищала свою думку, це ще було м’яко. Та Одраде не вірила цій м’якості. Вона ненавиділа ці сеанси — нескінченне пережовування архівних звітів. Беллонда натомість їх обожнювала. Беллонда архівних дрібниць і нудних екскурсій у неістотні деталі. Кого обходить те, що Превелебна Мати Х віддає перевагу збираному молоку у вівсянці?
Одраде відвернулася від Беллонди й глянула на південне небо. «Пил! Ми лише пересіюємо пил!» Пліч-о-пліч з Беллондою стоятимуть її асистентки. Одраде відчувала нудьгу від самої думки про це.
— Більше жодних аналізів. — Одраде промовила це гостріше, ніж збиралася.
— У мене власний погляд. — У голосі Беллонди лунала образа.
«Погляд? Хіба ж ми не що інше, як сенсорні вікна, відкриті на наш Всесвіт, кожне з власною думкою?»
Інстинкти та спогади всіх типів… навіть Архіви — ніщо з цього не говорило саме за себе, крім випадків нездоланних вторгнень. Ніщо не мало ваги, доки не було сформульовано у живій свідомості. Та хай хто творив би формулювання, він перехиляє цим шальку. Будь-який порядок довільний! Чому цей факт вихідний, а не інший? Кожна Превелебна Мати знала, що події відбуваються в їхньому власному потоці, у власному відносному середовищі. Чому Превелебна Мати-ментатка не могла діяти згідно з цим знанням?
— Ти відмовляєшся від обговорення? — Це Тамелейн. Невже вона на боці Белл?
— Коли я відмовлялася від обговорення? — Одраде не приховувала обурення. — Я відмовляюся від чергового архівного атракціону Белл.
— А в дійсності… — втрутилася Беллонда.
— Белл! Не кажи мені про дійсність! — Хай вона в цьому помліє! Превелебна Мати і ментатка! «Дійсності не існує. Лише наш порядок, накинутий усьому довкіллю. Базисний постулат Бене Ґессерит».
Були періоди (і це один із них), коли Одраде шкодувала, що не народилася в давнішу епоху — аристократкою-матроною під час довгого Римського миру чи вкрай розпещеною дамою вікторіанських часів. Але вона була піймана в пастку часу та обставин.
Піймана навічно?
«Мушу постати перед лицем такої можливості». Майбутнє Сестринства може обмежитися таємними схованками під вічним страхом викриття. Майбутнє переслідуваних. А тут, у Централі, ми можемо дозволити собі єдину помилку й не більше.
— Досить із мене цієї інспекції! — Одраде викликала особистий транспортник, і всі поспішили назад, до її кабінету.
«Що ми вдіємо, коли сюди прийдуть мисливиці?»