З дальших відвертих слів полковника Никодим довідався, що становище Яшунського похитнулося, бо з ним люто борються й організації поміщиків, і спілки дрібних хліборобів, а Терковський разом із своєю клікою копає йому яму. В сільському господарстві тяжка криза, і не можна нічого вдіяти. А шкода було б Яшунського — це людина з розумною головою і свій чолов’яга.
Розмова торкнулася справ Дизми, і полковник запитав:
— Ви, пане Никодиме, здається, компаньйон чи сусід отого Куницького?
— І те й друге, — відказав Дизма, — а крім того, ще й уповноважений його дружини.
— Он як! Що ви кажете? Це тієї… тієї графині Понімірської? Така симпатична білявка, правда?
— Так.
— Щось я чув, ніби вона там не дуже з тим Куницьким…
— Так собі, — засміявся Дизма.
— Між нами кажучи, я й не дивуюсь, — він же старий шкарбан, та й людина буцімто нецікава. Ви, звісно, це знаєте краще за мене.
— Ба, що ж поробиш?
— Розумію, розумію, — згодився полковник, — справи є справи. Ви не заперечуватимете, пане Никодиме, якщо я при вас одягатимусь?
— Будь ласка.
Вони ввійшли до кімнати, і полковникові спало на думку почастувати гостя домашнім коктейлем. Тим часом ординарець приніс мундир, і за півгодини Вареда був готовий.
Вийшли до автомобіля; полковник захоплено оглядав кожну деталь машини. Видно, він добре тямив у моторах, бо почав балакати з шофером, пересипаючи свою мову незрозумілими для Никодима технічними термінами.
— Чудовий, чудовий, — захоплено повторяв Вареда, сідаючи побіч Дизми. — Мабуть, немало вгатили за цей возик. Тисяч вісім доларів, га?
Авто рушило, гуркіт мотора заглушав слова, і, скориставшися з того, Никодим відповів:
— Хе, хе, з гаком.
Дорогою умовилися зустрітись і повечеряти в «Оазі».
— Там найкраще, буде багато знайомих. Ви знаєте Уляницького?
Дизма не знав, але, побоюючись, що то якась знаменита особа, запевнив, ніби чував про нього.
Одвізши полковника до штабу, Никодим повернувся в готель, велів шоферові приїхати о десятій годині, а сам пішов до кав’ярні. Насилу знайшов вільний столик, замовив чай з тістечками і почав гадати, як йому згаяти час. На думку нічого не спадало. У Варшаві Дизма не знав жодної людини, яку тепер, перебуваючи на високій посаді управителя, жадав би зустріти. Згадавши про Барциків, він аж здригнувся. Їхня задимлена кімната була для нього таким же символом похмурої дійсності, до котрої доведеться повернутись, як і брудна, забризкана чорнилом так звана «зала» на пошті в Лискові. Никодим був певен, що його прекрасна пригода незабаром скінчиться, але волів о тім не думати.
Проте знічев’я думав. У голові весь час вертілася гадка про невеселе майбутнє, і, щоб одігнати її, Дизма почвалав нагору до своєї кімнати. Тут він згадав про лист Понімірського. Вийняв його і ще раз перечитав.
— Е-е, хай що буде! — махнув рукою. — Піду, що там мені зроблять?!
Пані Юзефіна Пшеленська того дня встала з лівої ноги. Цю істину одностайно визнали на кухні о десятій годині, а об одинадцятій в усьому домі зчинився такий рейвах, такий гармидер, що, здавалося, тут уже не одна ліва нога винувата, а принаймні дві.
О дванадцятій годині поважний дім пані Пшеленської вже постав смутним образом хаосу і сум’яття, в якому дорогі старовинні меблі дико гарцювали, стрибаючи з місця на місце, аж поки, нарешті, не завмерли серед цього безугавного шарварку, перекинуті в куряву, задерши догори стильно рахітичні ніжки. Поміж оторопілих слуг господиня галопувала по квартирі, мов та валькірія[10] на полі бою. Поперед неї летіла густа, мов дрібушки, соковита лайка, а позаду, ніби крила бурнуса, метлялися поли шлафрока.
У вітальні гудів пилосос, на подвір’ї гупало, мов із рушниць — там вибивали килими; вікна то відчинялись (у такій задусі несила витримати!), то, грюкаючи, зачинялися (ці протяги можуть голову одірвати!).
На додаток безупинно дзвонив телефон, і в трубку його градом сипалися слова, гострі й дошкульні, мов удари батога.
І ось у цей час в передпокої задзеленчав дзвоник. Це вже було надміру! Пані Юзефіна сама помчала туди, а слуги тільки злякано стежили за нею, віддавши на божу милість особу нещасливого гостя.
Двері рвучко відчинились, і Пшеленська голосно, мов постріл з гармати, гарикнула:
— Чого?!
Ця негостинна зустріч аж ніяк не збентежила Никодима. Навпаки, він раптом відчув себе впевненіше, бо тон і вигляд цієї дами нагадали йому рідне середовище.
— Я до пані Пшеленської.
— Чого, питаю?
— Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов товариш її небожа.
— Якого небожа?
— Графа Понімірського, — бундючно відповів Дизма.
Проте ефект був зовсім несподіваний. Розпатлана дама рвучко витягнула перед собою руки, наче боронилася від нападу, і зарепетувала:
— Не платитиму! Ні гроша не заплачу за свого небожа! Не треба було позичати йому!
— Що? — ошелешено мовив Никодим.
— Ідіть до його зятька! Я не дам ні гроша, ані гроша! Просто обурливо — усі до мене, чиста напасть!..
Цього вже Дизмі було забагато. Обличчя йому налилося кров’ю.
— Чого ви горлаєте, сто чортів! — щосили гримнув він.
Пані Пшеленська змовкла, наче її громом ударило; вирячивши очі, скорчившись, вона злякано глянула на непроханого гостя.
— Ніхто тут не вимагає грошей, якщо од вас чогось і хочуть, то саме віддати гроші!
— Що?
— Кажу, віддати.
— Хто? — запитала вона ще здивованіше.
— А як ви гадаєте, хто? Шах персидський? Султан турецький?.. Ваш небіж, а мій друг.
Пані Пшеленська обома руками схопилася за голову.
— Ах, вибачте, у мене сьогодні страшенна мігрень, і слуги так розсердили мене… Пробачте, будь ласка! Дуже перепрошую. Заходьте ж…
Дизма ввійшов за нею в бокову кімнатку; половина меблів лежала перекинута на підлозі, а посередині стояла щітка до натирання паркету. Господиня поставила йому біля вікна стілець, а сама, знову перепрошуючи за своє вбрання, вийшла і зникла десь на добрих півгодини.
«’Кий гаспид, — міркував Дизма, — накинулась на мене, як собака на горбатого. Чорт мене сюди приніс. Видно, тітка така ж біснувата, як і небіж. Ніби й велика пані, а поводиться, мов погана кухарка…»
Він довго не міг отямитись, а коли, нарешті, вгамувався, то пошкодував, що зразу бовкнув цій бабі про намір Понімірського заплатити свій борг.
«Знає, що небіж у неї причинний, то й мене ладна за такого вважати».
Нарешті господиня повернулася. Тепер вона була одягнена в гарний пурпуровий шлафрок, зачесана, а на м’ясистому носі і товстих щоках білів грубий шар пудри, яку ще більше підкреслював яскравий кармін губів.
— Вельми й вельми перепрошую вас, — одразу почала вона, — у мене таки справді нервова перевтома… Пшеленська…
Жінка подала йому довгу кощаву руку, і Дизма, назвавши своє прізвище, поцілував її.
Пшеленська стала розпитувати його, причому питання сипалися, як горох у бочку, і, незважаючи на все своє бажання, Никодим не міг відповісти на жодне з них. Він витягнув листа Понімірського і мовчки подав господині.
Пшеленська взяла його і гукнула:
— Боже мій, я забула лорнетку. Франю, Франю! Антоне! Франю! — верещала.
Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину покоївка принесла лорнетку в золотій оправі. Пані Пшеленська заходилася читати лист; обличчя їй вкрилося рум’янцем, і вона кілька разів переривала читання, знову і знову, дедалі сердечніше перепрошуючи Дизму.
Лист справив на неї величезне враження. Переглянула його вдруге і сказала, що справа тут надзвичайно важлива, не тому, що Жоржик має віддати їй борг, в взагалі.
Пшеленська докладно розпитувала Никодима про становище в Коборові, про настрій «цієї нещасної Нінетки», про господарювання «того злодія Куника», а на закінчення поцікавилася, що думає про все це шановний пан Дизма.
10
Валькірії — діви-богині із стародавньо-скандінавської міфології, які разом із героями-воїнами брали участь у битвах.