Коли він проходив повз ковбасню, звідки так принадно пахло, йому затамувало дух. Дизма одвертався, щоб не дивитися на вітрини гастрономів, а проте голод не давав спокою.
Никодим знав, що й попереду його не жде нічого радісного.
Та чи лякало це його? Ніскілечки. Уява Никодима Дизми була аж ніяк не багата. Своїми завбаченнями і планами він не виходив за межі найближчих днів; минулий тиждень Дизма животів, продавши годинник, а наступний теж міг прожити, загнавши фрак і лаковані черевики.
Щоправда, це вбрання дісталося йому ціною багатьох злигоднів, з ним у Никодима були зв’язані надії на легкий хліб ресторанного танцюриста і на докорінне поліпшення свого жалюгідного матеріального становища; але тепер, упевнившись після безліку спроб, що на танцюриста його ніхто не візьме, Дизма поклав розстатися з цим чудовим убранням.
Минала вже шоста година, коли він остаточно взяв собі таку думку і повернув додому.
У квартирі була тільки Манька, квола брюнетка з нервовими рухами. Вона, певно, збиралася йти сьогодні на заробіток, бо сиділа біля вікна і красилася. Вмостилася Манька на Никодимовій валізі. Щоб не перешкоджати їй, Дизма сів собі в кутку й мовчки ждав.
Дівчина обізвалася перша:
— Одверніться, пане Дизмо, я переодягатимусь.
— А я не дивлюсь, — відрік Никодим.
— От і добре, бо від оскоми зуби псуються.
Дизма вилаявся. Дівчина пирснула од сміху і стягнула платтячко. Никодим доправди не звертав на неї уваги, і коли й помічав Маньку, то тільки тому, що вона страшенно дратувала його. З якою втіхою він би затулив рукою цій дівулі рота і вергнув її геть за двері. Манька докучала йому безперервно і завзято, з якоюсь незрозумілою пристрастю. Щоправда, це не ображало чоловічого самолюбства Дизми — його життя складалося так, що те почуття не могло розвинутись. Не принижувало навіть людської гідності Дизми, бо її у нього теж було не дуже багато; в даному разі Никодим не відчував соціальної різниці між собою, безробітним «інтелігентом», і тією дівчиною. Просто йому вже остобісіли безугавні кпини.
Тим часом Манька одягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вискалила здорові білі зуби.
— Ну як, гожа дівка?
— Іди к чорту! — люто одгаркнувся Никодим.
Дівчина взяла його двома пальцями за підборіддя, але миттю відсмикнула руку, бо Дизма враз махнув кулаком і луснув її по витягнутій руці.
— У, гадина! — засичала Манька. — Гидомир, нікчема! Він іще тут битиметься?! Гляньте-но на нього, блудяга такий…
Вона стрекотала ще довго, але Дизма не слухав. Заходився відчиняти свою валізку, прикидаючи в думці, що за фрак йому можуть дати злотих п’ятдесят. Сам він заплатив за нього на Керцеляку[2] сімдесят. На лакованих черевиках теж доведеться втратити злотих вісім, а то й десять.
Дитина в колисці почала немилосердно ревіти, і за хвилину від сусідки прибігла Валентова. Тільки тоді Манька закінчила свою тираду і, грюкнувши дверима, вийшла.
Никодим відімкнув валізу і вийняв фрак.
— Ого, — всміхнулася Валентова, — ви, либонь, на бал: ідете чи на весілля.
Дизма не відповів. Ретельно склав штани, камізельку, фрак, загорнув усе в газету і попросив дати йому шнурок. Повернувся Валент. Жінка заходилася розігрівати картоплю на вечерю, і кімнату знову наповнив запах топленого смальцю.
— Пане Дизма, — спитав Валент, — ви зібралися на Керцеляк?
— На Керцеляк.
— Так сьогодні ж субота, євреїв-лахмітників немає, а свої таке рідко купують. Якщо й візьмуть, то за безцінь.
Смалець шкварчав на сковороді. Никодим ковтнув слину.
— Хай буде за безцінь.
І раптом він згадав, що не обшукав кишень. Швидка розгорнув пакунок. Справді, у штанях був скляний мундштук, а у фраку — носовичок. Він узяв його і всунув у кишеню піджака. І враз намацав там іще щось. Ніби картон… А-а, це той знайдений лист. Запрошення.
Дизма знову вийняв його з конверта, прочитав. Зненацька спинився на словах, надрукованих дрібним шрифтом наприкінці: «Вбрання бальне, ордени».
Він глянув на фрак. Раут… їжа, багато їжі, і все задарма…
«Це безумство, — подумав він, проте ще раз уважно прочитав запрошення: — «15 липня ц. р. о 8 годині вечора».
Думка не давала спокою.
— Пане Валенте, сьогодні п’ятнадцяте? — спитав.
— П’ятнадцяте.
— А котра воно година буде?
— Та буде й десята, а тепер тільки сьома.
Якусь мить Дизма стояв нерухомо.
«А що мені зроблять? — майнула думка. — Найгірше — це викинуть за двері. А втім, там, напевне, буде стільки людей…»
Він дістав бритву і почав переодягатися.
Працюючи в повітовій бібліотеці, Никодим довгими передобідніми годинами, коли майже зовсім не було роботи, читав з нудьги книжки. В них не раз натрапляв на опис балів і раутів у різних графів та міністрів. Він знав — якщо вірити книжкам, — що на таких великих прийомах звичайно буває багато незнайомих між собою людей, і тому його, здавалося б, ризикований намір може щасливо здійснитися. Тим більше, якщо він не дуже вирізнятиметься серед гостей.
Валент із жінкою сиділи за столом, смакували картоплю і пили чай.
«Їжа, багато їжі… — марив Дизма. — М’ясо, хліб, риба…»
Умився над зливальницею, причесав шорстке волосся і натягнув накрохмалену сорочку.
— Я ж казала, що він іде на весілля, — мовила Валентова. Чоловік глянув на пожильця.
— А що нам до того, — пробубонів.
Дизма насилу застебнув тугий комірець, вив’язав краватку і надів фрак.
— Їжа, багато їжі, — прошепотів.
— Що ви кажете?
— Нічого. До побачення.
Він повільно спустився сходами, застібаючи габардиновий плащ. Біля першого ж ліхтаря ще раз оглянув запрошення і впевнився, що прізвища адресата в ньому не було. Сховав картку до кишені, а конверта порвав і викинув у риштак.
Дизма ще кепсько орієнтувався в місті, отож якусь хвилину вагався, а тоді поклав іти знайомою дорогою. Звернув на Залізну вулицю, а на розі Холодної рушив до костьолу. Звідти вже видно було вулицю Електоральну і Банківську площу.
На вулицях вирувало вечірнє життя робітничих кварталів. З відчинених шинків долітали хриплі звуки гармонії, по засмічених пішоходах тинялися гурмами підлітки і молоді робітники в піджаках наопашки, в розхристаних сорочках без комірців. Дівчата — по три, по чотири, — взявшись під руки, хихотіли й шепталися між собою. Біля воріт стояли або сиділи, винісши з дому дзиглики, літні жінки з дітьми на руках.
«Празник», — подумав Дизма.
На Електоральній теж юрма — люди запрудили не тільки пішоходи, але й бруківку. Коли Никодим дістався до Театральної площі, дзигарі на ратуші показували пів на восьму. Дизма наддав ходу і незабаром був уже біля «Європейського готелю».
Він бачив, як раз по раз під'їжджали блискучі автомобілі, як з них виходили елегантні чоловіки і жінки, убрані в дорогі хутра, хоч надворі була спека.
І Дизма сторопів. Чи не буде він білою вороною серед них?..
Проте голод переміг. Їсти, будь-що їсти! Хай потім його вергнуть за двері, — корона з голови у нього не спаде.
Зціпивши зуби, Никодим зайшов.
Не встиг і оглянутися, як слуги забрали у нього плащ і капелюх, а якийсь дуже ввічливий добродій провів його до дверей зали і послужливо відчинив їх.
В очах Дизми все закрутилося — велика біла зала, чорні плями фраків, барвисті сукні жінок. Густий запах парфумів і гамір голосів майже одурманили його.
Він нерухомо стояв біля дверей, коли це помітив перед собою ще якогось пана — чемно вклонившись, незнайомець простягнув руку. Никодим мимоволі подав йому свою.
— Дозвольте відрекомендуватись, — мовив той, — Антоневський, особистий секретар прем’єр-міністра. Від імені пана прем’єр-міністра дякую вам за ваші ласкаві відвідини. Прошу вас, пане, ось тут поки що закуски. — І, не закінчивши, він підбіг до двох худорлявих добродіїв, що саме ввійшли до зали.
Никодим Дизма витер піт із лоба.