Кінчилося на тому, що в кабінет прийшла спеціально викликана друкарка, і вони заходились оформляти відповідні папери точнісінько за «буквою» нотаток Куницького.
Надворі вже стемніло, коли все було готове, і Ольшевський запросив Дизму повечеряти. Але Никодим подумав, що лучче буде зберегти ореол міністрового друга, отож подякував і, поплескавши директора по плечу, на прощання мовив:
— Ну, порядок. А зі мною не задирайтеся, бо з цього, брате, нічого путнього не вийде.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Усе почалося з того, що пані Ніна ввечері наділа ошатну сукню і довше, ніж звичайно, причісувалась перед свічадом.
Спостережлива Кася помітила це.
— Шкода, — кинула вона мимохідь, — що ти не наділа бального плаття.
— Касю!
— Що?
— Твоя ущипливість зовсім недоречна.
— А навіщо ж ти переодяглася? — спитала Кася.
— Переодяглася без ніякого приводу. Просто так собі. Давно не надівала цієї сукні.
— Добре знаєш, — уджигнула Кася, — що ти в цій сукні дуже гарна.
— Знаю, — відказала, всміхаючись, Ніна й окинула Касю млосним поглядом.
— Ніно!
Ніна все ще всміхалася.
— Ніно! Перестань! — дівчина жбурнула книжку, яку доти читала, і, схопившись, заходила по кімнаті.
Відтак спинилася перед Ніною і наче пугою вдарила:
— Я зневажаю, розумієш, зневажаю жінок, які, щоб сподобатись чоловікові, роблять із себе… — вона шукала кріпкого слова і враз випалила: — роблять із себе кокоток!
Ніна пополотніла.
— Касю, ти мене ображаєш!
— Жінка, яка підлещується до чоловіка, справляє на мене враження, — даруй, але я буду щира, — справляє враження сучки. Так, сучки!..
На очах у Ніни виступили сльози. Хвилину вона широко розплющеними очима дивилася на Касю, а тоді схопилася за голову і заплакала. Плечі її здригалися від ридання, шкіра на шиї почервоніла.
Кася стискала кулаки, проте була надмір схвильована, щоб могла вгамуватися.
— Може, ти відкидатимеш, — кричала вона, — може, заперечиш, що сьогодні з обіду, як тільки принесли телеграму, у тебе зовсім змінився настрій? Може, ти скажеш, що переодяглася не для Дизми?! Що тепер ось уже годину вертишся перед люстром не того, щоб Дизму о-ча-ру-ва-ти!
— Боже, боже! — ридала Ніна.
— Мені це гидко, розумієш!
Ніна зірвалася з стільця. Її мокрі очі запалали протестом.
— Саме так, саме так, — чітко прошепотіла вона. — Це правда, ти маєш рацію, я хочу очарувати його, дуже хочу сподобатись йому…
Кася стала руки в боки і зареготалась:
— Ото знайшла собі об’єкт!
Вона гадала, що розтрощить Ніну своєю іронією, але та задерикувато піднесла голівку:
— Так, знайшла!
— Грубіян і нахаба! — люто крикнула Кася. — Вульгарний тип «грядущого хама»… Горила!
— Ну й хай, ну й хай! Що ж із того? — зарум’янившись, до краю збуджена гукала Ніна. — Нахаба? Так! Це тип сучасного мужчини! Це сильна людина! Переможець! Завойовник життя!.. Навіщо ж ти без угаву товчеш мені, що я стопроцентна жінка? Я повірила тобі, і тепер, зустрівши на своєму шляху стопроцентного мужчину…
— Самця! — просичала Кася.
Ніна закусила губу і затамувала подих.
— Он як ти кажеш!.. Ну й добре, самця, самця… А я хіба не самиця?!.
— Хама, — додала Кася.
— Неправда! Пан Никодим не хам. У мене багато доказів його делікатності. Якщо він і brusque[11], то робить це свідомо. Це його стиль, він людина такого типу. Мені жаль тебе, бо природа так скривдила тебе, що ти неспроможна відчути електризуючого впливу цієї найпрекраснішої сили, цієї владної примітивної могутності… Так, саме первісна простота натури…
— Щось ти дуже легко відмовляєшся од культурних запитів.
— Брешеш, брешеш, свідомо брешеш! Ти сама казала, що найвищий рівень культури — це злитися з природою, жити за її законами.
— Навіщо ці фрази? — з холодною іронією перебила Кася. — Скажи просто, що ти хочеш затягнути його до себе в ліжко, що тремтиш од бажання підставити йому своє тіло…
Вона хотіла говорити ще, але, побачивши, що Ніна затулила обличчя хусточкою і знову заплакала, змовкла.
— Яка ж ти… жорстока… яка… безсердечна… — рипаючи, повторювала Ніна.
В очах у Касі спалахнули вогники.
— Я? Безсердечна? І це ти мені кажеш, Ніно? Ніно!
— Мені, видно, тільки й зостається накласти на себе руки… — плакала та. — Боже, боже… яка я самотня…
Кася налила в склянку води і принесла Ніні.
— Випий, Нінусь, тобі треба заспокоїтись. Ну, випий же, кохана.
— Ні, ні, не хочу… Залиш мене, залиш…
— Випий, Нінусь, — просила дівчина.
— Не хочу! Іди, іди собі, в тебе немає жалю…
По стиснутих пальцях у Ніни текли сльози. Кася обняла її і шепотіла ніжні слова. Раптом Ніна здригнулась. Десь далеко тутукнув автомобіль.
За хвилину світло фар яскравою смугою розітнуло сутінки кімнати.
— Не плач, Нінусь, а то будуть червоні очі.
— Я все одно не вийду вечеряти, — відповіла Ніна і знову заридала.
Кася вкривала поцілунками її мокрі щоки, очі, тремтячі губи, коси.
— Не плач, не плач, кохана, я була недобра, груба, пробач, моя люба… — дівчина міцно обнімала її, немовби силою обіймів намагалася придушити спазми ридання. — Нінусь, люба моя Нінусь!
У дверях стала покоївка, повідомляючи, що вечеряти подано.
— Скажи панові, що у пані болить голова і ми не прийдемо вечеряти.
Коли покоївка вийшла, Ніна почала умовляти Касю залишити її і спуститися вниз. Та дівчина й чути про це не хотіла. Ніна, схлипуючи, витирала очі, коли у двері знову постукали.
У кімнату вскочив Куницький. Він весь аж сяяв і завзято розмахував руками.
— Ходіть же, ходіть, — шепеляв, — приїхав Дизма!
І з якими успіхами — ви навіть уявити не можете! Це золота людина! Усе зробив, що хотів! Ходіть же! Я навмисне попросив, щоб він не розповідав, поки ви не прийдете…
Старий був так збуджений, що тільки тепер помітив: тут щось скоїлося.
— Що з вами, га? Ходіть же. Облиште…
Він іще хотів щось сказати, але Кася зненацька схопилась і, вказуючи на двері, крикнула:
— Іди геть звідси!
— Але ж…
— Зараз же йди геть!
Куницький остовпів. Очиці його заблищали ненавистю. Він грубо вилаявся і вибіг з кімнати, так грюкнувши дверима, що Никодим, який сидів на канапі у вестибюлі, аж підплигнув.
— Що сталося? — запитав лакея.
Той значливо усміхнувся:
— Мабуть, панянка витурила пана за двері.
Докінчив він уже пошепки, бо на сходах показався Куницький, обличчя якого вмить прояснилося.
— Така шкода, коханий пане Никодиме! Знаєте, дружина не може вийти — у неї сильна мігрень. А Кася не хоче залишати сердегу саму. Що ж, хе-хе-хе, повечеряємо без жінок.
Він узяв Дизму під руку, і обидва перейшли до їдальні; слуги вже встигли прибрати з столу два зайві прибори.
Тут Куницький заходився докладно розпитувати Никодима, як йому було з тими справами у Варшаві і в Гродно. По кожній відповіді він аж підстрибував на стільці, обома руками поплескуючи себе по стегнах і захоплено вихваляючи свого управителя.
— Знаєте, коханий пане Никодиме, — гукнув він наприкінці, — це збільшить зиски від Коборова на якихось сто — сто сорок тисяч щороку! А отже, за нашою умовою, ваша тантьєма становитиме понад сорок тисяч на рік! Що? Непогано? Оплачуються ваші старання?
— Та ніби оплачуються.
— Як це — ніби?
— Витрати у мене були великі, надто великі. Я так міркував, що й платня має підвищитись.