Ковдра була гонка, і Дизма виразно відчував через неї тепло дівочого тіла.
— Чого ж, ви мені подобаєтесь.
— Я молодша од Ніни… І вродою не поступлюся. О, дивіться!
Встала і підбігла до вимикача. Спальню залило яскраве світло.
— Дивіться ж, дивіться…
Швидкими рухами розстебнула піжаму. Чорний шовк м’яко зсунувся по смуглявому, гнучкому тілу і впав додолу.
Никодим очманів до краю. Витріщив очі на цю чудну панну, яка так безсоромно стояла перед ним зовсім гола. Стояла так близько, що можна було рукою торкнутися її смаглявої шкіри.
— Ну що? Як? Подобаюсь вам? — Кася тихо розсміялася.
Дизма сидів ні в тих ні в сих, безпорадно роззявивши рота.
— Я ж гарна! — кокетливо нахилила вона голову. — А може, ви хочете перевірити, яка у мене гладенька шкіра, які тверді м’язи? О, прошу, не соромтесь!.. — Не перестаючи сміятись, дівчина підступила до самісінького ліжка. — Ну!
Никодимові жаско було од її сміху. Він не міг зробити жодного руху.
— Може, ви гадаєте, що я розпутниця?.. Так? Ні, чарівний пане Никодиме, запевняю вас: я зберегла невинність, у чому ви можете переконатись, якщо це влаштовує вас більше, аніж роман з Ніною… Ну!.. Сміливо!..
Кася стала навколішки на ліжку і несподіваним рухом притисла голову Никодима до своїх грудей. Дизма відчув на обличчі холодний пружний дотик їх, у ніздрі вдарив запах молодого тіла, дивно гострий, збудливий і такий витончений.
— Ну!..
— Сто чортів! — видавив Дизма крізь зціплені зуби і, пожадливо кинувшись на дівчину, згріб її під себе.
Кася відчула на обличчі його гаряче дихання. Погано поголені губи жадібно шукали її уста. Руки дівчини натрапили на спітнілу волохату шкіру. І враз Касю огорнула непереборна огида. Відраза стиснула її горло.
— Геть, геть! Пустіть мене! Гидота!.. Геть!..
Смугле тіло розпачливо, спазматично борсалося, силкуючись вирватися з грубих лап.
Марно.
Тепер Кася збагнула, що переоцінила свою любов до Ніни, збагнула, що цієї самопожертви їй не перенести, що краще померти, аніж отак платити за те почуття.
Збагнула, та пізно.
Коли тремтливими руками поспіхом надівала піжаму, Никодим захихотав:
— Хе-хе-хе… А ви дівка що треба.
Кася змірила його поглядом, сповненим ненависті та зневаги, але він не помітив цього і додав:
— Добре було? Га?
— Бидло! — кинула вона крізь зціплені зуби і вискочила з кімнати.
Тепер Дизма вже зовсім не міг второпати, чого цій панночці треба. Сама ж прийшла, сама хотіла, і от…
Його довго не брав сон. Розмірковуючи про все, дійшов переконання, що Кася не вдавала тієї огиди, що з роману з нею нічого не вийде.
«Вони всі тут оглашенні», — зробив Никодим висновок, пригадавши Понімірського.
Назавтра снідати вийшла тільки Ніна, зона пояснила, що Кася лежить у ліжку. З того, як поводилась Ніна, Никодим зрозумів, що вона не знає про Касин вибрик.
Увечері повернувся Куницький, і Дизма до пізньої ночі був з ним.
Тільки наступного рамку Никодим, ідучи до їдальні, стрів Касю. У відповідь на його уклін дівчина гордовито кивнула головою. Ніна вже сиділа коло столу. Обидві мовчали. Треба було почати бесіду. Дизма сказав щось про гарну погоду, і Кася відповіла завоїсто, з ущипливою іронією:
— Ах, ви були ласкаві помітити це незвичайне явище.
Коли Дизма підвівся, щоб узяти копчення, і всунув рукав у масло, вона визивно засміялася:
— Такий ошатний костюм! От шкода! Прегарно пошитий, з таким смаком. Ви в Лондоні шиєте?
— Ні, — відповів Никодим просто, — я купую готові костюми.
Він не відчув глуму і здивувався, що це вбрання може так подобатись. Не зрозумів і докірливого погляду, яким пані Ніна намагалася стримати Касю.
— От бачиш, — мовила пані Ніна, — дістала добрий урок. — Я ж тобі казала, що пан Никодим — людина дії і в його характері не може бути снобізму.
Кася зім'яла серветку і встала.
— Ах, яке мені діло. До побачення!
— Їдеш у Крупів?
— Так.
— Але до обіду повернешся?
— Не знаю. Побачу.
Коли вона вийшла, Дизма обережно спитав:
— Панна Кася чогось злиться?
Ніна кивнула головою.
— Маєте рацію. Саме злиться… Може… У вас є вільний час?
— Авжеж.
— Може, покатаємось човном?
— Гаразд.
Вона взяла шаль і парасольку, бо сонце пекло немилосердно.
Ішли вузькою стежкою посеред стернища до нерухомого свічада озера. Ніна була одягнена в легеньку білу, майже прозору сукеньку, і Никодим, ідучи позаду, чітко бачив обриси її ніг.
Щоб дістатися до човнів, треба було перейти кладкою через широченьку канаву. Ніна завагалася.
— Знаєте, давайте краще обійдемо.
— Ви боїтесь перейти через кладку?
— Трохи.
— Не бійтеся, кладка міцна.
— Але в мене запаморочиться голова і я впаду…
— Гм… Навіщо обходити? Я перенесу вас.
— Не личить! — напівжартома всміхнулася вона.
Дизма теж усміхнувся і, нахилившись, узяв Ніну на руки. Вона не перечила, а коли Никодим став на кладку, обняла його за шию і міцно притулилась.
— Ой, обережно…
Він навмисне ступав повільніше й повільніше і поставив її на землю тільки тоді, коли одійшов на кілька кроків од кладки. Дизма зовсім не стомився, тільки трошки захекався, і Ніна спитала:
— Я важка? Ви довго могли б нести мене?
Никодим глянув їй в іскристі очі.
— Міг би нести милі три, миль п’ять…
Ніна бистро одвернулась, і далі, аж до самого човна, йшли мовчки. А коли вже відплили далеченько од берега, вона мовила:
— Не подумайте чогось поганого, але мені здається, що жінка не може бути щасливою, коли у неї нема когось, хто б носив її на руках. Не в переносному розумінні, зовсім ні. Просто носив би на руках.
Дизма поклав весла. В пам’яті зринули низенький товстенький пан Бочек і його жінка, яка важила, мабуть, щонайменше сто кілограмів. «Бочек, певно, ніколи не носив її на руках, — усміхнувся Никодим, — а проте вони щасливі».
— Не кожна жінка, — відказав голосно.
— Я згодна. Тільки жінки, котрі без цього можуть бути щасливі, то, либонь, якісь трохи ніби виродки, вони чимось схожі на чоловіків, позбавлені того, що є змістом жіночності. Приміром… Кася.
В її голосі відчувалася неприязнь.
— Що, ви посварилися з панною Касею?
— Не те, — відповіла Ніна, — вона просто злиться на мене.
— За що?
Ніна завагалася.
— За що?.. Ах, хіба ж я знаю… Може, за мою симпатію до вас.
— Панна Кася не любить мене?
— Та ні.
— Все-таки не любить. Сьогодні під час снідання так шпигала мене.
— Ну, але ж вам до того байдуже. Та й відкоша ви доброго дали. Ви так умієте кількома словами осадити супротивника…
Дизма засміявся: згадав розповідь Вареди про витівку Уляницького в Криниці.
— Часом, — сказав він, — це можна зробити і без слів. Коли я в травні був у Криниці[12], в моєму пансіонаті мешкав один фертик. Знаєте, такий собі дженджик з морського шуму. За столом сидів навпроти мене і щодня під час обіду торохтів і торохтів без упину. Про що тільки він не говорив! Усіма мовами! А всі слухають, найбільше жінки. А він чарує і чарує.
— Знаю таких типів, — устряла Ніна. — Жіночі догідники. Не терплю їх.
— І я теж не терплю. Отож одного дня мені ввірвався терпець. Коли той уже з півгодини патякав, я раптом нахилився до нього та як гримну: «Гу-у-у-у!..»
Ніна вибухнула сміхом.
— А він що? — спитала.
— Він? Умить замовк, і більше його не бачили. Виїхав чи що.
— Ах, як чудово! — вигукнула пані Ніна. — І це так у вашому стилі! Якби ви навіть не сказали, що так зробили, то я б, напевне, вгадала. Прекрасно!
Дизма був задоволений з ефекту.