— Ясновельможного пана просять до телефону. На новому тартаку зірвалася трансмісія і скоїлося якесь нещастя.
— Що? Що ти кажеш! Мерщій автомобіль! Вибачайте… — І Куницький прожогом вискочив з кімнати.
Обід вони кінчили вдвох.
— Ви великий економіст, — мовила Ніна, не підводячи очей. — Либонь, навчалися за кордоном?
Дизма, не думаючи, бовкнув:
— Так, в Оксфорді.
Ніна спаленіла.
— В Оксфорді?.. Не… не разом з Єжи Понімірським?
Тільки тепер Никодим похопився, що ляпнув дурницю. Адже Ніна в першу-ліпшу мить могла спитати брата і впевнитися, що Дизма збрехав. Але виходу вже не було. Треба грузнути далі.
— Так, я знав його, — сказав він. — Це був добрий товариш.
Пані Ніна мовчала.
— А ви знаєте, — спитала по хвилі, — яке нещастя його спіткало?
— Ні.
— Захворів на тяжку нервову хворобу. Жив так, що аж страшно — пив, гуляв, бешкетував і кінець кінцем дійшов до безумства. Бідолашний Жорж!.. Два роки був у домі божевільних… Трохи підлікували його. Тепер у нього вже не буває припадків люті; але про повне видужання, на жаль, не може бути й мови… Бідолашний Жорж… Ви не уявляєте, як я страшенно переживала за нього… Тим більше, що відтоді, як захворів, Жорж такий неласкавий до мене. А давніше ми дуже любили одне одного. Ви знаєте, що Жорж тут, у Коборові?..
— Справді?..
— Так. Мешкає у флігелі, в парку, удвох із санітаром. Ви не бачите його, бо лікарі веліли Жоржеві якнайменше стрічатися з людьми — від цього йому стає гірше. Але хто знає, може, побачення з вами, давнім товаришем, не зашкодило б йому. Ви любили один одного?
— Так, ми жили дружно.
Це втішило Ніну. Вона вчепилася за свій план і, попросивши Дизму нічого не говорити Куницькому, сказала, що по обіді вони підуть до флігеля. Никодим хотів було якось викрутитись, проте, щоб не викликати підозри, мусив згодитися.
Опинившись поміж деревами, Ніна обняла Дизму за шию і всім тілом пригорнулася до нього. Никодим, сторожко озираючись, щоб не «засипаться», кілька разів знехотя поцілував її.
— Мені так гарно з тобою, — Мовила Ніна, — так спокійно. — Вона взяла Дизму під руку. — Жінка, мов той плющ, — замислено вела далі, — не одриваючись від землі, животітиме, якщо не знайде сильного дерева, щоб по ньому піднятися до сонця…
Дизма подумав, що це дуже влучний вислів і його варто запам’ятати.
Ось і флігель. То була невеличка вілла в стилі Ренесансу, так густо обплетена виноградом, що тільки де-не-де просвічували білі стіни. Перед будинком, на скошеному моріжку, вони побачили шезлонг, у якому витягнувшись, нерухомо лежав молодий граф.
Песик помітив гостей і загавкав істерично, мов закашлявся.
Понімірський ліниво повернув голову і, примруживши од сонця очі, якусь мить дивився на прибульців. Тоді враз схопився на ноги, випростався, обсмикнув костюм і вставив монокль в око.
— Добрий день, Жорже… — Ніна подала йому руку. — Я привела давнього твого товариша з Оксфорда. Впізнаєш?
Понімірський окинув їх дуже недовірливим поглядом. Неквапливо поцілував сестру в руку. З виразу обличчя графа можна було зробити висновок, що Жорж побоювався, чи не викрито його змову. Понуро лупнув оком на Дизму і подав йому руку.
— Впізнаю, звичайно. Дуже приємно, колего, що ви провідали мене.
Зненацька обернувся до сестри:
— Вибач, будь ласка, але прошу — зостав нас самих. Після такої довгої розлуки нам, зрозуміло, багато чого треба сказати один одному. Може, ти посидиш тут, а ми пройдемося?
Ніна не перечила. Значливо глянула Никодимові в очі і ввійшла до флігеля.
Понімірський, зиркаючи на всі боки, одвів Дизму в найближчу алейку і, впершись вказівним пальцем йому в груди, визвірився:
— Що це має означати? Негіднику! Видав мене Ніні? Може, й той мерзотник Куник усе знає?
— Та боронь боже! Я нікому й слова не промовив.
— Ну, щастя твоє. А звідки вона знає, що я відрекомендував вас тітці Пшеленській як свого товариша по Оксфорду?
— Цього вона не знає. А щодо Оксфорда, то я сам сказав, ніби навчався там. Так склалося в бесіді.
— Ви не тільки шахрай, а ще й дурбас. Ви ж не вмієте по-англійськи й слова сказати!
— Не вмію.
Понімірський сів на лаві і зайшовся сміхом, аж песик, що пильно стежив за хазяїном, зацікавився.
— Ну, а як там тітка Пшеленська і той її Кшепицький? Не витурили вас за двері?
Дизма хотів сісти обіч Понімірського, але той рухом руки стримав його:
— Не терплю, щоб люди вашого стану в моїй присутності сиділи. Розповідайте. Коротко, точно і без брехні. Ну?
Никодим усвідомлював, що має справу з істотою несповна розуму, а проте відчував таку маркоту, якої не викликали в нього ані міністри, ні генерали, ні інші варшавські тузи.
Почав розповідати, що пані Пшеленська зустріла його добре, але і вона, і пан Кшепицький твердять, що тепер нічого зробити не пощастить і справу треба відкласти на кілька років.
— Sapristi! Ви не брешете?
— Ні.
— Знаєте, я ще скільки живу, не чув, щоб хтось розповідав отак примітивно. Чи ви скінчили хоч яку-небудь школу?
Дизма німував.
— Що стосується справи, то я не такий бовдур, щоб відмовитись од неї. Незабаром напишу другого листа, і ви поїдете з ним у Варшаву. А поки що до побачення. Можете йти собі. Брут, сюди!
— А як пані Ніна? — несміливо обізвався Дизма.
— Пані Ніна?.. Ах, правда. Я забув про неї. Ну, тоді ходімо. І заберіть її з собою. Вона впливає мені на нерви.
Ніну спіткали на повороті алеї.
— Ну що, — осміхнулась вона, — розворушили приємні спомини?
— Авжеж, — відказав Дизма.
— Моя люба, — процідив Понімірський, поправляючи монокль, — спогади з тих часів, коли ми були вельми молоді й багаті, завше будуть приємні. Правда ж, дорогий колего? — Він навмисне підкреслив останні слова і голосно розсміявся.
— Звичайно, колего, — невпевнено потвердив Дизма на ще більшу втіху Понімірського.
— Ми розмовляли тільки про Оксфорд і Лондон, де так чудово колись розважалися з колегою, — сказав, сміючись, граф. — Ти, люба, не уявляєш, як мені було приємно почути нарешті таку англійську мову, котрої вже багато років я не чув… — Він кінчиками пальців поплескав Никодима по плечі і запитав: — Isn't it, old boy? [13]
У Дизми набрякли жили на скронях. Напружив пам’ять і — о спасенна полегкість! — вимовив слово, одне-єдине англійське слово, яке у вищому лисковському товаристві вряди-годи вживав син нотаря:
— Уes[14].
Ця відповідь ще дужче розвеселила Понімірського, Ніна ж, побачивши збентеження Никодима і витлумачивши його тяжким враженням од зустрічі з ненормальним давнім товаришем, сказала, що їм уже пора вертатись. На її радість, брат не затримував Дизму і попрощався з ним без нових дивацтв.
— Бідний Жорж, — озвалася Ніна, йдучи алеєю, — він дуже змінився?
— Ні, не дуже. Може, це в нього мине…
— На жаль, ні… Я бачила, яке прикре враження справила на вас його хвороба. Мабуть, я погано зробила, що привела вас до Жоржа.
— Чому?
— Знаєте, пане Никодиме, ви ліпше не приходьте до нього, бо це і йому може вадити. Лікарі кажуть, що зустрічі з людьми збуджують Жоржа, а йому треба якнайменше хвилюватися.
— Як хочете.
— Я нічого не хочу, — Ніна притулилася до його плеча, — я тільки кажу, що знаю, що ви зробите так, як буде найкраще і найрозумніше.
Вона заговорила про весну, яка квітне в її душі, і про те, що на теперішнє найліпше заплющити очі, вважати, що то марево, сон, який мине, повинен минути, його скоро не стане.
Коли Ніна попросила Дизму сказати, що й він у це вірить — той ні в чому не заперечував.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Один по одному минали тихі, спокійні і ясні дні. Дизма прижився в Коборові і почував себе як дома. Правда, він трохи злився на Ніну, що взяла думку зберегти подружню вірність, аж доки не буде вільною, і твердо стояла на своєму, — але не мучився тим: Никодим Дизма не відав сильних бажань, а тим паче пристрастей.