Никодим не знав, як поводитися в товаристві, не розумів багатьох слів, і це, хоч він і не показував того, часто доводило його до розпуки. Отож Дизма взяв собі думку поповнити запас своїх знань.
З цією метою він зайшов у книгарню на Свєнтокшиській вулиці і купив три книжки: «Словничок іноземних слів», «Народну енциклопедію» та «Бон тон» [16].
У вельми великій пригоді ставала йому ця остання книжечка. Першого ж дня Дизма знайшов у ній розгадку таємниці, чому Уляницький велів йому вкинути в скриньку прем’єр-міністра не одну візитну карточку, а дві.
Щодо «Словничка», то Никодим раз по раз заглядав до нього. Кожне слово, значення якого він не знав, Дизма запам’ятовував, щоб згодом знайти пояснення.
Зате до «Енциклопедії» він узявся з усією серйозністю і послідовністю. Заходився читати її з самісінького початку і до від’їзду встиг дійти вже до літери «F»[17]. Правда, це читання було не дуже веселе, але скоро Дизма помітив, що воно зразу ж дало свої наслідки — йому стало легше балакати з людьми, — і надумав прочитати все до кінця.
Це була чи не єдина в той час Никодимова робота, якщо не брати до уваги читання листів од Ніни. Щодня він одержував принаймні один лист. Усі листи були довгі, і Дизма, хоч і визнавав, що вони красиві, кінець кінцем втратив терпіння й перестав їх читати. Зазирав тільки на останню сторінку, де Ніна звичайно описувала новини. З цих вістей дізнався, що Куницький не має й гадки відпускати од себе геніального управителя, він вважає, що Никодим легко поєднає водночас дві посади — президента банку і головного управителя маєтків, бо Куницький ніякої роботи не даватиме, і в нього будуть зовсім вільні руки.
Це дуже тішило Ніну, отож вона благала Дизму, щоб той згодився. Никодим довго кмітував і пристав на це тільки тоді, коли Кшепицький твердо прорік, що від прибутку голова не болить.
Ніні про це Никодим не написав, бо, на її прохання, взагалі не писав до неї. В Коборові листи завжди проходили через руки Куницького, — Ніна боялася, щоб він не розклеїв конверта, як це кілька років тому вже було з Касиними листами.
Кшепицький заходився опоряджати помешкання пана президента, причому робив це з такою енергією, що за два тижні все було готове, і Никодим перебрався з готелю на Спільну вулицю.
На другий день він виїхав до Коборова, — забрати речі і побалакати з Куницьким.
Була неділя, дати телеграму, щоб вислали коней, Никодим забув, довелося йти пішки. Дорога від станції не далека — щонайбільше два кілометри, а ранок видався напрочуд гарний, і прогулянка була аж приємна Дизмі.
Поблизу тартака він здибав старого майстра з паперні, який шанобливо вклонився Дизмі. Никодим зупинився і спитав:
— Що тут у вас чувати в Коборові?
— Хвала богу, нічого нового, пане управителю.
— Я вже не управитель, а президент банку. Виходить, ви не читали про це в газеті?
— Читали, аякже! Читали, що вам така честь випала.
— Ну то як? Тепер мене називають «пан президент». Розумієте?
— Розумію, пане президенте.
Дизма засунув руки в кишені, кивнув головою і рушив далі. Але, ступивши кілька кроків, обернувся і гукнув:
— Гей, чоловіче!
— Слухаю, пане президенте.
— А пан Куницький у палаці?
— Ні, пане президенте, пан дідич, видать, у Сивому борі, там вузькоколійку прокладають.
— Так сьогодні ж неділя, празник.
— О, у пана дідича празник тоді, пане президенте, коли роботи немає, — мовив майстер із гіркою іронією.
Дизма прибрав грізного вигляду.
— Так і повинно бути. Праця — основа всього. А вам би щодня празник. Ну й народ!..
Заклав руки за спину і попростував до палацу.
Парадні двері були замкнені, Никодимові довелося кілька разів подзвонити, заки слуга відчинив.
— Що ви, сто чортів, повимирали тут чи що? Не додзвонишся ніяк!
— Моє шанування, ясновельможний пане! — злякано зиркаючи на сердитого Дизму, белькотів лакей. — Вельми перепрошую, я був у буфетній.
— Ну й що ж із того! Йолоп! Півгодини чекаю, а він — у буфетній. Бидло немите! Ну, знімай же пальто, чого вилупив очі, як баран на нові ворота! Де пані?
— Немає, пане управителю, ясновельможна пані поїхала до костьолу.
— По-перше, я тобі не пан управитель, а пан президент, осел ти такий. А по-друге, як панів немає, то ви собі тут празник влаштовуєте, ледацюги! Ніякого празника! Празник тоді, коли немає роботи, понімаєш? Вас треба в шорах держати! Ну, чого стоїш?
Лакей уклонився і шмигнув до вестибюля.
— В шорах цих негідників треба держати, — бурчав Дизма сам до себе. — Інакше на голову сядуть.
Засунувши руки в кишені, ходив по палацу. Всі покої було вже прибрано, тільки посеред спальні Куницького стояла щітка до підмітання. Никодим подзвонив і мовчки, без жодного слова показав на неї служникові.
— У-у, чорт! — промимрив, коли той зник за дверима.
Обійшов перший поверх і піднявся на другий. У маленькій вітальні Ніни вікна були відчинені. Никодим ще ніколи не заходив сюди і тепер зацікавлено оглядав меблі, картини, фотографії.
Найбільше фотографій було на письмовому столі. Никодим усівся в маленькому кріслі і розглядав їх. Потім знічев’я смикнув шухляду, але вона була замкнута. Друга теж, зате середня відчинялася.
«Що в неї тут?» — подумав Дизма і до половини висунув шухляду.
В ній, так само, як і на письмовому столі, був чудовий порядок. Перев’язані голубими і зеленими стьожками, лежали пачки листів. Никодим заходився переглядати їх. То були переважно листи шкільних подруг Ніни, деякі — французькою мовою.
Поруч — книжка в полотняній оправі. Никодим зазирнув і в неї: зошит, частково списаний рукою Ніни. Більша половина сторінок були чисті.
«Щоденник», — зміркував Дизма.
Взяв його і вмостився на вікні, щоб завчасно помітити, коли під’їде екіпаж.
На першій сторінці був афоризм:
«Усе зрозуміти — значить усе простити».
На звороті йшов текст.
«Я починаю писати те, що вже так осміяно: щоденник. Ні, це буде не щоденник. Пітігріллі каже, що людина, яка пише щоденник, схожа на того, хто, висякавши носа, розглядає хусточку. Він помиляється. Бо хіба річ у тому, щоб описувати події чи навіть враження? От я, приміром, писатиму тільки для того, щоб побачити свої висловлені конкретно думки. Мені здається, що взагалі думка, не виражена усно або письмово, не може бути думкою сформульованою, конкретизованою.
І ще одна брехня про щоденник: здається, Оскар Уайльд сказав, що людина, яка пише щоденник, робить це свідомо чи, в найкращому разі, підсвідомо, лише для того, щоб хтось колись його прочитав.
Боже мій! Йому, либонь, не спало на думку, що може існувати людина, у якої нема нікого на світі, нікогісінько у власному такому жахному розумінні цього слова.
Для кого я могла б писати? Для нього? Для того, кого я сприймаю, мов ту порожнечу, котра мене оточує, порожнечу, якої нічим не заповниш. Для дітей? У мене їх немає і, на жаль, ніколи не буде. То, може, для родичів, які одвернулись від мене, а чи для благуватого Жоржа?
Кася?.. Ой, ні! Ми протилежні, мов два полюси, вона ніколи не зрозуміє мене. Що з того, що вона мене так любить! Чи можна взагалі когось любити, не розуміючи його? Гадаю, що ні. Зрештою, хіба це любов? Якщо навіть так, то це любов, яка стоїть на ганебно низькому рівні. У мене іноді постає думка, що коли б скоїлося якесь нещастя і мене спотворило… Кася… Що ж, хто, власне, вона мені? Чому я, при денному світлі проклинаючи минулу ніч, не здолаю захиститись від тієї ночі, захиститися, либонь, од своєї слабості?»
Никодим знизав плечима.
«Ет, нидіє та й годі. Що все це означає?»
Перегорнув кілька аркушів. Дат ніде не було. На одній з наступних сторінок здибав коротенький запис про перебування за кордоном, далі — міркування про музику, а тоді про якихось Білітіс і Мназідице — певно, це родички або подруги Ніни.