Власне кажучи, Никодим уперше поважно замислився над цим. Ну, правда, Ніна подобалась йому, до того ж мати жінку-графиню — це теж не дуля з маком. Жоден з тих великих сановників не потрапив оженитися на аристократці… А з другого боку — одружитися з жінкою, у якої нічого за душею немає, зате є такі потреби… Тільки тих сукень!.. Тричі на день переодягається, за кордон їздить, каблучки і браслети змінює… А прецінь Куницький, якщо доведеться розводитись, і щербатого шага їй не дасть…
Правда, в банку Никодимові чимало платять, але й того не вистачить. Зрештою, хто відає, можуть же його і з того президентства витурити, що тоді робити з цією бабою на шиї?.. От якби Куницький дав Ніні розвідну, а його все-таки зоставив управителем!.. Та ба, про це нема чого й балакати.
І ще одне: що буде з її тим дурноверхим братом? Доведеться і його брати на свою шию…
Никодим погасив світло і аж до голови натягнув ковдру.
Думка про Понімірського все поставила на місце.
— Нема дурних, — мовив Дизма і повернувся на другий бік.
Він уже засинав, коли це на посипаній жорствою алейці почулися тихі кроки.
«’Кий гаспид там лазить серед ночі?» — подумав Никодим, підводячи голову.
Зненацька помертвів од жаху. Поміж фантастичними смугами тіней від гілок, переплетеними з блідими плямами місячного світла, виразно узрів якусь постать, що стояла біля скляних дверей на терасу…
«Злодій!» — майнуло в голові.
Хвилинку постать бовваніла нерухомо, тоді раптом піднесла руку і постукала.
У Никодима побігли мурашки по спині.
«Понімірський! — раптом спала думка. — Зовсім збожеволів і прийшов мене вбити».
Стук повторився, цього разу вже гучніше. Дизма не ворушився, просто боявся поворухнутись. Тільки побачивши, що ручка повернулась, але двері не відчинилися (отже, замкнуто!), вгамувався.
Осмілів. Тихесенько встав і, дибаючи навшпиньки попід стіною, підійшов до дверей. Обережно висунув голову, так, щоб його не помітили.
І мало не крикнув од подиву: за дверима стояла Ніна.
Никодим мерщій надів штани і відчинив двері. Ніна, мов тінь, прошмигнула в кімнату і обняла його руками за шию.
Дизма потягнув її до ліжка.
— Ні, ні! — рішуче вперлася Ніна. — Благаю тебе, не треба… Сядьмо отут… Я так люблю тебе за те, що ти розумієш мою, може, навіть надмірну вразливість. Ти кохаєш мене?
— Кохаю.
— Милий мій…
Почалася розповідь про тугу, про надію і радість, розповідь, яку частенько переривали поцілунки.
— І, знаєш, я мусила прийти, не заснула б, якби ще сьогодні не пригорнулася до тебе, не розказала тобі, як мені добре і спокійно, коли ти зі мною, коли я певна, що ніяка інша жінка не викраде тебе у мене. Скажи, ти зраджував мене?
— Ні.
— Це правда?
— Досі була правда.
— Скажи, — допитувалась вона, — у Варшаві в тебе немає давньої коханки?
Никодим запевнив її, що немає, і в нагороду за це Ніна знов обцілувала його.
Дизма сердився сам на себе за те, що не вистачило рішучості, побоювався навіть, що й Ніна, вийшовши звідси, назве його тюхтієм, який панькається з жінкою.
Тим часом вона заговорила про його нову посаду і про те, чи не могли б вони тепер побратися.
Довелося вдаватися до дипломатії. Никодим замислився і відрік, що деякий час треба почекати, бо його бариші ще малуваті.
— Крім того, ти сама казала, що не хочеш мешкати у Варшаві, а я ж мушу бути саме там.
Ніна зажурилася. Правда… хіба що оселитися десь під Варшавою. Никодим міг би їздити автомобілем. І вона почала укладати плани на майбутнє.
Никодима вже клонило на сон, і, щоб не заснути, він запалив цигарку.
— Ах! — мовила Ніна. — І діти у нас будуть. Яка це розкіш, яке щастя — мати дітей. Скажи, коханий, ти любиш дітей?
Дизма не терпів дітей, але відповів:
— Дуже люблю.
— Ах, це чудово! У нас буде багато дітей…
— Слухай, — перервав він, — а твій чоловік не помітить, що ти вийшла з своєї спальні?
Ніна занепокоїлася. Справді, вона вже надто довго тут сидить. Кінець кінцем їй байдуже, але не хотілося б скандалу.
Ніжно попрощались, і вона пішла.
Дизма ліг у постіль, натягнув ковдру на голову і буркнув:
— Е-е… к чортовому батькові з таким коханням.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Державний хлібний банк процвітав. Економічний експеримент удався понад усякі сподівання. Це привернуло пильну увагу інших європейських країн, і закордонна преса, насамперед в аграрних країнах, добивалася від своїх урядів застосування «методи президента Дизми».
Сам пан президент став особою, яку глибоко шанували в урядових колах, ба, навіть опозиція ставилася до нього з повагою, час від часу не шкодуючи компліментів.
І в цьому не було нічого дивного. Завдяки його залізній руці державний хлібний банк хвалили як взірець чіткої організації, ощадного та розумного господарювання і широкого розмаху в дії.
Найпаче уславився Дизма своєю працьовитістю. Ця людина відзначалася не тільки разючою винахідливістю, але й надзвичайним завзяттям у праці, його кабінет був недоступною святинею, відвідувачів туди пускали дуже й дуже рідко. Тільки секретар Кшепицький мав необмежене право доступу. Він завжди подавав президентові звіти керівників відділів, доповідав про кореспонденцію, пресу і всі поточні справи.
Щодня об одинадцятій годині до пана президента приходив на коротеньку нараду директор Вандришевський. Нарада ж ця була така. Директор викладав найскладніші питання, над якими звичайно треба було б добряче помізкувати, а пан президент Дизма неодмінно зараз же ухвалював:
— Цю пропозицію відхилити.
Або:
— Задовольнити.
Спочатку директора мучили глибокі сумніви, а проте з часом він, на превеликий свій подив, пересвідчився, що ухвали президента завше бувають найвдаліші.
Звичайно, він і гадки не мав, що в цих постановах якусь роль могли відігравати розмови президента з секретарем Кшепицьким.
У ці дні ваза з візитними картками на приватній квартирі Дизми дедалі більше наповнювалась; на картках видніли прізвища не тільки всіх політичних і фінансових тузів, але й багатьох аристократів. Щоразу, коли за іншими картками вже не видно було картки князя Томаша Розтоцького, Никодим власноручно діставав її і клав на самісінькому верху.
Візити він приймав рідко, пояснюючи це силою-силенною роботи. А проте сам у відповідь віддавав візити всім, намагаючись точно виконувати правила, викладені в книжці «Бон тон».
Стосунки з пані Пшеленською і магічне слово «Оксфорд» відчинили перед Никодимом двері домів усієї плутократії й аристократії. Князь Томаш відкрито називав його сучасним Вокульським[18], а мультімільйонер Збігнев Шварцнагель — Неккером[19] двадцятого століття.
Отож, коли виник гострий конфлікт між урядом з одного боку і керівництвом нафтової промисловості — з другого, то всі вважали за нормальне, що обидві сторони з довір’ям звернулися до пана президента Дизми, прохаючи його бути арбітром. Никодим розсудив їх по-соломоновому. Спочатку він зволікав з відповіддю, чим здобув собі вдячність промисловців, а тоді зробив висновок, що експортні премії на нафту поширюватись не можуть, і це задовольнило уряд.
У зв’язку з цим арбітражем газети знову вмістили портрет Никодима, чому він зовсім не радів би, коли б міг завбачити, які наслідки і як скоро це дасть.
Одного дня Дизма виконував у своєму кабінеті службові обов’язки, захоплено читаючи кримінальну хроніку в охочих до сенсацій газетах, коли це з сусідньої кімнати, де був кабінет Кшепицького, почулися збуджені голоси. Хтось явно добивався на прийом до пана президента; Кшепицький випроводжав його, а той почав скандалити.
Це збісило Дизму. Він зірвався з місця і розчахнув двері:
— Що тут за гармидер, сто чортів?
Кшепицький, котрий стояв при самісіньких дверях, доповів:
18
Вокульський — герой роману Б. Пруса «Лялька», заповзятливий підприємець, в образі якого поєднуються риси романтика і носія ідей капіталістичного прогресу.
19
Неккер, Жак — популярний у буржуазних колах французький фінансист і політичний діяч XVIII ст., який був міністром фінансів Людовіка XVI.