— Якось незручно.
— Зручно. Нічого важливого вже немає, а пропозиції приймуть без дискусії.
— Ну, добре. Тільки що їм сказати?
— Можна сказати, що ви повинні прийняти якогось етранжера[29].
— Кого?
— Та байдуже, вас же не питатимуть, етранжера та й годі.
Никодим жестом спинив урядовця, який читав звіт.
— Вельми перепрошую, панове, але до мене прибув важний діловий відвідувач, пан Етранжер. Може, пан директор Марчевський заступить мене?
— Та будь ласка, будь ласка.
Дизма уклонився і вийшов.
Товстий добродій у темних окулярах нахилився до сусідів.
— Цей Дизма безперестанно розв’язує якісь справи, — мовив півголосом. — Канцелярська голова!
— Невтомний чоловік!
У невеличкій вітальні, яка була за приймальню, Дизма побачив графиню Конецьпольську, але в такому вбранні, що насилу впізнав її.
На ній був брезентовий комбінезон автомобіліста і шкіряний шолом, на якому поблискували окуляри. Графиня сердечно привіталася з Никодимом і, немилосердно перекручуючи слова, повідомила, що приїхала, аби забрати його з собою на село.
Це дуже здивувало Дизму. Йому зовсім не хотілося їхати, тим більше, що він домовився увечері зустрітися з Варедою. Але пані Ляля була не з поступливих. Вона пообіцяла йому сюрприз, а коли й це не допомогло, сказала прямо, що її чоловік поїхав за кордон, причому підбадьорливо глянула на Дизму.
Никодим не зміг викрутитись. Довелося піти в своє помешкання, переодягнутись і, за вказівкою пані Лялі, взяти піжаму. Ігнатові велів сказати Кшепицькому, що він виїжджає, і спустився зі сходів.
Пані Конецьпольська вже сиділа при кермі спортивного автомобіля на дві особи. Авто було без дверцят — деталь, яка не дуже заохочувала Дизму до подорожі.
Пані Ляля рвучко рушила з місця, мало не переїхала поліцейського на перехресті вулиць і, шкірячи зуби до свого трохи переляканого пасажира, додала газу.
За кілька хвилин були за містом. Тут починалася рівна, як стріла, щойно заасфальтована дорога, і пані Ляля збільшила швидкість до ста двадцяти.
— Пріємні? — спитала.
— Ні, — щиро відповів Дизма.
— Чому?
— Надто швидко, важко дихати…
Притишила хід.
— Ви не любите швидко їздити?
— Не люблю.
Пані Ляля засміялась.
— А я страшенно люблю. Торік у Мюнхен на автомобільних перегонках я здобула за швидкість друга нагорода, я тоді добилася…
Вона обірвала, бо в цю мить щось голосно бахнуло. Натиснувши гальмо, пані Ляля зупинила машину край дороги.
— Що сталося?
— Шина луснула! — сміялася вона, вискакуючи з автомобіля. — Ну, помагать, пане, помагать…
Никодим допоміг відгвинтити запасне колесо, підставив домкрат. Коли все вже було зроблено, пані Ляля гукнула:
— Тшорт! Брова мені в око залізла!
— Мабуть, вія? — засміявся Дизма.
— Цитьте! — гримнула вона. — Все одно! Подивіться, що там, і поправте, бо в мене руки брудні.
Никодим глянув. Справді, одна волосинка з дуже довгих вій підігнулась і різала око. Він уже простягнув руку, щоб пальцем підняти волосинку, та враз дістав легкого ляпанця.
— Де це видано — рукою, у вас теж брудний…
— Ну то чим же? — спитав здивовано.
— Ах, такі розумний чоловік — такі глюпак! Губами!
Никодим розсміявся.
— Ну, то тим краще. — Провів кілька разів губами по тремтливій повіці. — Вже добре?
— Це око добре, — кивнула головою, — тепер друге.
— Як? І в другому теж?
— Поки що ні, — сміялася вона, — але може бути згодом.
Підставила друге око, і коли Никодим почав цілувати її, прилипла устами до його губів.
— Приємні? — спитала.
— Так, — відповів Никодим.
— Ну, то гайда! — Одним стрибком опинилася в машині. — Сідайте! Сідайте!
Автомобіль знову рушив повним ходом.
«Ото хвороба! — міркував Дизма. — Ці баби ладні з’їсти людину…»
Виїжджаючи з невеличкого лісу, вони наздогнали другий автомобіль. Пані Ляля крикнула щось по-французьки. Дві дівчини відповіли радісними вигуками. Якийсь час обидві машини їхали поряд, і дівчата розглядали Дизму, а він — їх. Никодимові здалося, що вони красиві, хоча ручатися було важко, бо автомобільні окуляри у кожної затуляли майже половину обличчя.
— Хто це? — спитав у пані Лялі.
— Панна Ікс і панна Ігрек, — засміялася та.
— Не розумію.
— І не треба. Навіщо все розуміти? Побачите в Борові.
— Вони теж їдуть до вас?
— Авжеж!
— То там багато людей буде?
— О ні! Який ви цікавий! Побачите. Казала ж вам — сюрприз.
Никодим сердито насупився. Він гадав, що графиня Конецьпольська взяла його тільки через те, що її чоловік виїхав, у цьому його ще більше переконав випадок з вією. А тим часом виходить, що вони будуть не самі…
Справді, коли звернули з шосе на путівець, обсаджений низько підрізаним живоплотом, Дизма побачив великий палац, біля під’їзду його стояло кілька автомобілів.
На терасі у плетених кріслах сиділо шість чи сім дам.
Коли авто пані Лялі зупинилось, усі збігли по сходах, галасливо вітаючи господиню і зацікавлено розглядаючи Дизму, якого дуже збентежило те, що він попав у суто жіноче товариство.
— Ах, он який він, сильний чоловік! — захоплено вигукнула жінка з пофарбованим волоссям і дуже підведеними очима.
Дизма насторожився і мовчки вклонився. Пані Конецьпольська, попросивши вибачення, побігла переодягатись. А решта жінок тим часом оточили Никодима.
— Ви, пане Никодиме, послідовник західного обряду? — по-діловому спитала присадкувата чорнявка.
Дизма здивовано зиркнув на неї.
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Не соромтесь, — заспокоїла його щупла, бліда дівчина з мрійними очами. — Всі ми втаємничені.
«Кепська справа, — подумав Дизма, — роблять із мене божевільного».
— Так, — потвердила чорнява, — тільки ми не знаємо, до якого костьолу ви належите — до білого чи до чорного?
— Я католик, — трошки повагавшись, відповів Дизма.
Дружний регіт збентежив його ще більше. Він уже проклинав себе, що згодився поїхати.
— Ні, пане президенте, — тішилася дама з фарбованим волоссям, — ви таки справді незрівнянний! Невже кожен сильний чоловік вважає жінок за надто несерйозних, щоб розмовляти з ними про високі речі?
— Ви таємнича людина, пане президенте.
— Ні, я тільки не знаю, що вас цікавить.
— Ну гаразд, — мовила чорнява. — Тоді скажіть, як ви гадаєте, панна Рена, — вона показала на бліду дівчину, — панна Рена може бути добрим провідником астральних флюїдів?
Никодим глипнув очима на панну Рену і здвигнув плечима.
— А звідки я можу знати?
— Розумію, але як ви гадаєте?
— Якщо знає дорогу, то може.
Загальна мовчанка. Дами стали поважні.
— Ви маєте на увазі езотеричну дорогу? — спитала чорнява.
— Так, — відповів Никодим, а сам подумав, що одразу ж після повернення треба зазирнути в словник і довідатися, куди веде езотерична дорога.
Тим часом під’їхали дві дівчини, яких вони обігнали на шосе.
Знову привітання, знайомства. Дизма довідався, що дівчата — це сестри Івонна (старша) і Марієтта (молодша) Чарські. Обидві зразу ж пішли переодягатись.
— Дуже милі дівчатка, — зауважила нафарбована дама, — причому, на мою думку, Марієтта — прекрасний матеріал на медіума. Її рівна вдача, пов’язана з тонкою нервовістю, дає надзвичайно чутливу амальгаму, як ви гадаєте, пане президенте?
— Так… Чому ж…
— Не відмовте мені, — атакувала вона далі, — зробіть із нею експеримент. У мене таке враження, що ваша воля легко зламає спіральну реакцію самопізнання. Імператив волі може примусити замовкнути навіть такі потенціальні нашарування вищих сил, щодо яких доти сам суб’єкт чи, коли хочете, об’єкт не мав хоча б симптомів четвертого ступеня. І саме інтуїтивні флаграції…