Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:
— Якщо ваші очі справді це бачили… Але що ж це? Ще ніхто не стріляв так у наших Лісових Кантонах.
— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.
— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?
— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.
По хвилевій мовчанці додав:
— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.
— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.
— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.
— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.
Він відібрав Анні папірця. Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.
— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?
І він уголос прочитав:
«If I hit mast, and line, and bird,
An English archer keeps his word.
Ah! maiden didst thou aim at me,
A single glance were worth the three» [2].
— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.
Тоді він поважно вдався до Рудольфа:
— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.
— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!
— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.
Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.
— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.
— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм…
— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти…
Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.
Артур забув про невдачі; підбадьорений успіхом, заходився знов до національних швайцарських ігор. І йому повелося. Юнаки, що допіру з нього глузували, тепер мали молодого англійця за людину гідну пошани.
Але Рудольф Донергуґель… О, той почував себе якнайгірше. Йому дуже дошкуляв суперник як на очі родичів, а може бути й чарівної кузини. Гордий швайцарець гірко відчував своє приниження. Дядько розсердився, товариші, які вважали його за ватажка, поважатимуть менше, а може й те… може й дівчина… і то все через якогось хлопчиська, що не міг перейти з скелі на скелю без допомоги від Анни.
Роздратований вкрай підійшов він до Артура. Вдаючи, немов щось каже про гру, він, голосно вигукуючи, одночасово кидав пошепки інші слова:
— Ернестова стріла перелітала повітрям, мов сокіл на здобич… — А тоді глузливо зашепотів:
— Ви, купці, продаєте рукавички, — як, поодинці, чи тільки подвоє?
— Я не продаю однієї рукавички, — з притиском відказав Артур, одразу зрозумівши. Його давно вже брав гнів на цілу Рудольфову поведінку і біля столу, й надворі. — Поодинці — не продаю, але ніколи не відмовляюсь мінятися нею.
— А, ви мене зрозуміли, я бачу. Дивіться ж на ігри, поки я говоритиму, щоб кому не спали на думку які підозри. Ну, ви бистріший на розум, ніж я сподівавсь. Але коли ми поміняємось рукавичками, — як кожен поверне собі свою?
— Добрим мечем!
— Озброєні, чи так, як стоїмо?
— А хоч би й так, як стоїмо, — відповів Артур. — Я не маю кращого вбрання за те, що на мені, ані кращої зброї, ніж меч, І цього, гадаю, досить цілком. Призначте час і місце.
2
Коли влучу в стовпа, мотуза та птицю
— додержує слова англійський стрілець.
— О, дівчино, що була ласкава до мене!
Твій погляд один за всі три постріли дорожчий!