Каноник повернувся, підійшов до дверей, тоді озирнувся. Гаґенбах стрінувся з ним очима й відступив з жахом…
Поки той вийшов, Гаґенбах наказав принести бургундського вина. І в ту мить, коли він віддавав Кіліянові келиха, вартовий на вежі засурмив у ріг, сповіщаючи, що до брами під'їжджають чужинці.
XIV
Я хочу боротись, доки ворог мій
За мене дужчий буде…
(The Tempest).
— Щось сурмить він тихо, — сказав Гаґенбах. — Хто наближається,
Кіліяне?
— Двоє чоловіків із конем. Либонь купці.
— Купці? З глузду з'їхав! Де ж ти бачив, щоб англійські купці та ходили пішки? І хіба ж підвезе їхній крам один кінь?! То мабуть злиденні цигани, або ті люди, що їх французи прозивають шотляндці. Ось я їх помордую за жебрацькі гаманці!
— Не кваптеся! — відповів Кіліян. — Маленький вантаж може містити в собі найкоштовніші речі. Заможні, чи бідаки, однак, напевно скажу, то вони. Старший, — поставний, смаглявий, десь літ на п'ятдесят п'ять, в бороді має трохи сивизни; молодший років двадцять два — двадцять три, височенький, нівроку, вродливий, з яснорусявими вусами.
— Пускайте! І ведіть до митної фольтер-камери, до вежі!
І сам зараз же подався туди. Це була кімната у величезній вежі над східньою брамою. Тут лежали кліщі та різне знаряддя, що ним жорстокий Гаґенбах мордував полонених. Він увійшов до ледве освітленої кімнати, високої, з готичною стелею, де притято мотузи та линви. Страшне видовисько являло собою приладдя до тортурів з іржавого заліза, що висіло по стінах та розкидане було на підлозі.
Невеликий промінь падав на високого смаглявого чоловіка, що сидів у найтемнішому кутку. Правильні риси, обличчя, навіть, вродливе, але надзвичайно суворе. Мав червоне вбрання на собі, а навколо лисої голови кучерявилось густе чорне волосся, подекуди сиве. Він чистив та гострив широкого двоєручного меча, якогось особливого, багато коротшого за ті, що їх звичайно уживали швайцарці. Так поринув був у роботу, що аж здригнувся, коли зненацька заскрипіли величезні двері; меч йому випав із рук і важко гупнув на; кам'яну підлогу.
— А, кате, готуешся? — сказав Гаґенбах.
— Кожну мить мушу бути напоготові. Але в'язень неначе недалеко; бачте, падає меч.
— Відгадав! Злочинці близько. А передчуття тебе зрадило. То нікчемні люди, з них стане й доброго мотуза; меч твій жадає самої шляхетної крови.
— Ото кепсько! — обізвався кат. — Я сподівався, ви зробите з мене сьогодні шляхтича.
— Чи ти при умі? — скричав Арчібальд. — 3 тебе — шляхтича!
— Атож! Чому б ні? Моє ім'я, здасться, на те цілком заслуговує. Чого ви дивуєтесь? Коли кат виконав тяжкий обов'язок над дев'ятьма злочинцями, відрубавши кожному голову одним замахом, чи ж не слід звільнити його від податків та подарувати шляхетську грамоту?
— Закон справді так каже, та це глум! Хто ж бере закони поважно? Я не чув ніколи таких вимог. Кат подивився на нього.
— То більша слава, — сказав, — тому, хто перший вимагає нагороди, на яку заробив гострим мечем та вправною рукою. Я Франціск Штейнергерць, буду з моєї верстви — перший шляхтич, я покажу тропу на той світ ще одному імперському лицареві.
— Ти ж завсіди на мене працював, адже так?
— При кому ж іншому я б міг мати таку постійну роботу? Я виконав усі ваші карні вироки над злочинцями. З того часу, як навчився вживати нагая, брати на тортури, тримати вірного меча, ніхто не скаже, що я не влучив з першого разу. Трістам Опіталь [4] та його славетні співробітники — діти передо мною в цьому мистецтві!
— Так, з тебе не абиякий майстер. І невже я нині, коли шляхетна кров трохи чи не диво в цих країнах, де селяни верховодять лицарями та баронами, — так багато вилив її?
— Я можу прочитати реєстра з іменнями й титулами, — урочисто виголосив Франціск.
Він витягнув пергамента.
— Граф Віліям Ерверсгоє — моя перша спроба,
— Пам'ятаю — він упадав біля моєї коханої.
— …помер року 1455-го…
— Років не згадуй!
— Другий — фон Штокенброґ…
— Він забрав у мене череду рогатої худоби! — зауважив Гаґенбах.
— …Людвіг фон Різенфельд…
— А, він закохався в моїй дружині!..
— …Троє юнаків з Лямербурґу — ви одного дня відібрали їхньому батькові всіх трьох дітей.
— Він відібрав мені маєтки — ми поквитались! Ну, досить. Я рахункові вірю й так, хоч їх трьох маю за одного.
— Несправедливо. Мій меч мусів тричі зніматись угору…