Артур кинувся стрімголов уперед. Не цікавість і не переляк: але жодна небезпека не повинна спіткати його батька! Він мусить перший її стрінути, мусить їй запобігти. Вихорем доскочив умить до Антоніо на скелясту площинку, де дорога, здавалось, вже зовсім скінчилась. Перед ним — безодня. Жахне провалля ховалось у тумані, зникала глибінь, але, мабуть, була десь футів на триста.
Обидвом мандрівникам серце сповнив холодний жах. Кінь також зляканий і тривожний. Несподівана перешкода. Видима річ, її не подолати ніяк.
Підійшов батько. З обличчя старого знати юнакам, — його також опала страшенна тривога. Став поруч них, пильно-пильно вдивляється вниз у чорну безодню; тоді оглядається навколо; даремно шукають очі, чи немає де далі тропи, яка не могла ж вести-вести, та тут так фатально кінчитись.
Яку мить стояли нерішуче, вагалися, що чинити далі. Тяжка гризота опосіла Артура. Треба придумати щось, але що ж? — щоб посуватися далі. Батько вже майже вирішив пропонувати вернутись назад тим самим шляхом, що ним вони дістались сюди.
Раптом — дикий вітер заревів, ще сильніший, ще гучніший пролунав у долині. Вони хапались на кущі, за громади стрімкі — кожен свідомий небезпеки: вихор так легко може скинути їх з того ненадійного місця. Ба й бідолашне лоша, здавалось, ще міцніше вперлось ногами у ґрунт, намагаючись встояти поривам дужого гураґану.
Вихор знову пронісся — такий дужий, такий незрівняно поривний; вони відчули, — затремтіла круча. Ще хвилина, коли б вчасно були не схаменулись змело б їх геть долі, мов листя сухе.
Та шалений вихор промчав — і на кілька хвилин розвіявся густий над долиною морок. Розплились тумани. Виринула вся природа. Подорожні виразно тепер побачили, що стало їм на заваді.
Одна хвилина, та бистре Артурове око враз ухопило, що тропа з площинки, де вони стояли, бігла раніше далі в тому самому напрямі, грубим шаром землі, що вкривав стрімкий похил височенної кручі. Але сталася була страшенна завала, це раз-у-раз трапляється по диких країнах, і земля з кручі зсунулась з прокладеною зверху тропою, з кущами, з деревами — з усім, впала на дно шумливого провалля, у бистру ріку. Добре ж побачили, вода там унизу, — саме ріка, — не озеро, не затока його, як гадали вони досі.
До такої завали мабуть спричинився землетрус. В країнах тих то не диво, трапляється часто. Ота земля являла собою тепер дужу порепану брилу, руїни. Росло там кілька поземно розкинутих дерев; інші знов дерева впали верхів'ями униз, розбились дощенту, і їх киг нуло, немов билинки, в бистрінь, у ріку, ту ріку, що її береги колись укривали вони були тінню. Круча геть гола лишалась позаду, мов без м'яса кістяк страшної потвори, страшенній безодні здіймалася муром. А провалля скидалось на каменярню, тільки жахливіше, бо створене нещодавно, не поросло поки жодними пагонами, якими природа швидко вкриває поверхню навіть найнеплодючіших проваллів та скель.
Так, руїна сталась дуже недавно. Артурові це ясно цілком.
Але він щось угледів іще. По той бік ріки, туди вище, за долиною, над сосновими лісами, над кручами — висока чотирьокутна будівля, мов руїни готичної вежі.
Артур хутчій кинувся до Антоніо:
— Що то є, чи ти знаєш?
Певна річ, такий надзвичайний краєвид не може стерти забуття, досить побачити його один раз.
І справді, юнак-проводир одразу радісно вигукнув:
— Геєрштейн! Геєрштейн! Яструбова скеля, — пояснив він. І зараз же додав у захваті:
— Я пізнаю її стару вежу, а он далеко гостра круча, немов дзвіниця, де з верхівки яструб ягнятник [1] схопив сина одного власника цього замку.
І Антоніо почав розказувати про власника Геєрштейнського палацу. Але на цю мить замок, скелі, ліси та провалля зігов потонули в тумані. Антоніо оповідав, яке сталося диво: та дитина знову вернулася в батьківські обійми…
Коли враз — на обличчі жах, чути панічний крик:
— Стережіться! Буря! Гураґан!
Буйний вихор, шалений і дикий, промчав, покотився і стих. За хвилину розійшовся, розвіявся туман; перед очима той самий мальовничий жах.
Мандрівники знову дивились на палац. Артур, нарешті, промовив: