— Тепер можете говорити, cher Базілю, — мовив Сі Омар і кинув на стіл сигаретницю, яка сама відкрилася, наче автоматична. — Куріть! Мосьє Лукас, куріть. Куріть обидва. А я посмокчу наргіле.
Він ляснув у долоні, і До кімнати вмить увійшов араб, ніби ждав за дверима знаку свого хазяїна. Приніс деревне вугілля, присів навпочіпки й заходився чаклувати біля курильного приладу, затиснувши мундштук між тонкими губами. За хвильку з них вилетіла синя хмарка, у приладі забулькало. Сі Омар розтулив рота, й араб застромив йому мундштук між зуби. Сі Омар стулив губи, почав смоктати мундштук і прогугнявив:
— Ну, розповідайте! Що з машиною, Базілю?
— З нею все гаразд, — відповів Ота, мимохіть теж гугнявлячи. — Тільки бракує однієї деталі.
— Якої саме?
— Частини підставки.
— Невже ті чортові боші її не надіслали?
— Не знаю, — відповів Ота, дивлячись на кінчик своєї сигарети. — Словом, цієї деталі немає, а без неї діло не піде. Хіба що я міг би її зробити.
— Змогли б? — запитав пап Лукас.
— А чого ж. У мене є схема, й цього досить. Тут нема нічого складного. Тільки потрібен матеріал. І зварювальний апарат! Без цього нічого не вийде.
Сі Омар кивнув головою.
— Де ж дістати автоген?
— Може, краще подати рекламацію? — порадив Сі Омарові пан Лукас.
— Вони мали надіслати весь комплект.
— А що, як вони послали? — сказав Ота. — Ящики були відкриті, бозна-хто в них порпався. Не сердьтеся, Сі Омаре, але на фабриці у вас справжній свинюшник.
— Що ви маєте на увазі? — незадоволено мовив Сі Омар і глянув на плювальницю, яка стояла в кутку. — Сподіваюсь, ви не хочете дорікнути мені в поганій гігієні?
— Я маю на увазі не гігієну, а безлад. Хто порпався в тих ящиках?
— Мабуть, Ісмет-бей.
— Тоді Ісмет-бей повинен про це щось знати.
— Запитайте у нього, Базілю.
— Вибачте, — сказав Ота, — але Ісмет-бей дурень.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Лукас. — Ви молодець, Базілю! Ви вмієте називати речі своїми іменами! Свинюшник! Дурень! А скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, я?
— Пан Александр Лукас, — засміявся Ота. — Що я ще про вас знаю? Тільки те, що ви виробляєте килими і що я хотів би мати один із них.
— Ви його матимете! — ляснув себе пан Лукас по коліну. — Щоб я був такий здоровий!
— Але як нам усе-таки бути з підставкою? — запитав Ота.
— Ви її знайдете, — сказав пан Лукас. — Сі Омар дасть вам повну владу, правда, Сі Омаре?
Сі Омар насупився.
— Даруйте, — сказав пан Лукас. — Я іноді забуваю… Проте вигляд у вас такий європейський… справді паризький…
Сі Омар одтанув.
— Все гаразд, пане Лукас. Отже, шукайте, Базілю, шукайте, а якщо не знайдете, дістаньте десь автоген. Цього вам досить?
— Цілком, — відповів Ота. — Зрештою ви зацікавлені, щоб машина працювала, адже так?
— Звичайно, звичайно, — притакнув Сі Омар.
Пан Лукас і собі жваво закивав головою, потім підвівся і вийшов разом з Отого.
Надворі він зупинився біля свого сітроена, насупив чоло, і його брови кинули на очі тінь, мов козирок кашкета.
— Знаєте, Базілю, — мовив він сумно, — нас, європейців, тут дуже мало, і це іноді так гнітить… Приїдьте до мене коли-небудь. Мені теж не завадила б ваша допомога, треба дати дечому лад… та й погомоніли б із вами, бо я почуваю себе тут таким самотнім.
— Охоче! — випалив Ота. Між ним і паном Лукасом раптом виник якийсь невидимий зв'язок, набагато міцніший, ніж потиск їхніх рук.
— Коли захочете мене бачити, скажіть про це Сі Омарові або зателефонуйте…
— Приїжджайте, навіть якщо я й не зателефоную, приїжджайте будь-коли, — всміхнувся пан Лукас. — До мене кожен покаже вам дорогу. Мене знає весь ель-Бадір.
Він поїхав, а Ота ще довго дивився йому вслід і радів, що так швидко знайшов собі тут друга.
Пополудні Ота почав шукати загублену деталь. Із схеми точно знав, який вона повинна мати вигляд — лита вилка із захватами вгорі, куди заходять перпендикулярні опори й кріпляться гвинтами.
На допомогу він узяв Мустафу, водія і слугу в одній особі, похмурого арабського селюка з заячою губою, з-під якої виглядали зуби, коли Мустафа усміхався. Але це було дуже рідко; найчастіше Мустафа ходив, задумливо похиливши голову. Вигляд у нього був не вельми розумний, і в машині, певна річ, цей чоловік нічого не тямив. Але Ота спробував пояснити йому схему машини для виготовлення таблеток, аби Мустафа міг собі принаймні уявити, який вигляд має та річ, котру їм треба знайти.
— Шуфу[47], Мустафо, — сказав він і розгорнув перед ним схему. — Це машина, а ти уяви собі, що це людина. Людина має тіло, і машина теж має тіло. У людини є рот, і в машини теж є рот, тільки він у неї не ковтатиме, а випльовуватиме маленькі таблетки. Людина має ноги, на яких стоїть, і машина теж має ноги, на яких стоїть. Точніше, у цієї машини тільки одна нога, яка внизу має форму підкови. Ось це намальовано. Бачиш?