Ота повернувся й пішов назад, але коло басейну побачив тільки старого араба, який сидів навпочіпках і нишпорив очима по землі.
— Ти не знайшов тут п'ять франків? — запитав Ота по-арабському.
— Ні, пане. — Видно було, що він бреше.
— Ти злодій!
Араб подивився на нього з-під почервонілих повік, але не відповів.
— Ну й подавися ними! — буркнув Ота і поплентав геть. Його раптом охопило почуття страшної втоми. Минула ціла година, поки він обігнув порт і дістався до шосе, за яким синів океан. Насилу знайшов кілька скель, де можна було сховатися від тисячі автомобілів, що снували сюди й туди по шосе, начищаючи до блиску асфальт, як черевики. Ота роздягся й стрибнув у хвилі.
Вони були прохолодні, спокійні й мляві, бо прикотилися сюди здалеку, аж від американського берега по той бік океану. Так він принаймні думав, коли ліг горілиць і, погойдуючись, дивився на небо, яке було вже не зелене, а синє, як ці хвилі довкола.
Вийшовши з води, Ота ліг на скелю й подумав про те, що, по суті, вперше викупався в морі, та це анітрохи його не втішило. Потім заснув. Потім дивився на хвилі, які одна за одною накочувалися на берег і облизували його. Потім знову скупався, а коли сонце схилилося над обрієм, одягся й попрямував до міста.
У вузькій вуличці, біля стіни, в якій була хвіртка без клямки, Ота зупинився й став чекати. Незабаром на розі з'явилася Віветта, але він навіть не ворухнувся. Зате вона, помітивши його, наддала ходи, побігла до нього, несучи два кошики. Тоді він опустив очі й рушив їй назустріч.
— Ото! — вигукнула вона. — Чому ти не прийшов учора?
— Не знаю. Був дурний. — І подумав: «А може, тепер дурний».
— Зачекай мене тут. — Дівчина аж сяяла від радості. — Неодмінно зачекай, чуєш?
— Та я ж чекаю.
Вулицею йшов хлопець-араб у смугастій сорочці, несучи під пахвою скриньку із щітками й кремом для взуття. Зупинився біля Оти, присів навпочіпки й, поставивши скриньку на землю, постукав у неї щіткою, мов у ворота.
— Сір. Іди геть, — сказав Ота. А коли хлопець навіть не ворухнувся, додав: — Макаш фулюс. Я не маю грошей.
Хлопець побіг геть, але раптом зупинився, показав дві монети й поманив ними Оту. Ота засміявся. В цю хвилину з хвіртки вийшла Віветта.
— Ти вже, бачу, повеселішав. Це добре, — сказала вона, взяла його під руку й швидко повела, мовби на них чекала далека дорога, аж на край світу. — Вчора я так довго тебе надала. Дядько Мусса знає все. Сказав, що можеш у них ночувати.
— Гаразд, — відповів Ота. — А потім що?
— Ти можеш там ночувати навіть три ночі підряд! Навіть цілий тиждень!
— Я хочу працювати, а не спати.
Вона засміялася.
— За тиждень я, можливо, буду в Марракеші й ти приїдеш до мене.
— Наам, — сказав він. — Так.
— Чому ти розмовляєш зі мною по-арабському?
— Я тренуюсь. Адже ми йдемо з тобою до арабського міста.
Він зайшов у ворота медіни біля вежі з годинником, і йому здалося, що цей убогий квартал має тільки один вихід, як в'язниця. Вулички були освітлені лампочками, подекуди горів вогонь під казанами торговців стравами, і в його відблиску видніли жебраки, що сиділи під стінами будинків, схожі на пні з єдиною вцілілою гілкою — простягненою рукою.
— Аллах мулана![13] — гукали вони, й Віветта відповідала:
— Аллах інуб. Аллах сам подасть.
Грамофони квилили одну й ту саму мелодію, яка спіраллю линула в чорне небо, а потім падала додолу, немов стомлений жайворонок; погоничі віслюків кричали: «Баляк! Дорогу! Баляк!»
Ота обертався на кожен вигук, але Віветта тягла його далі:
— Не зважай на них. Ходім… Ото… дядька звуть Мусса…
— Я знаю, — відповів він.
— … а мене Айша.
— То ти не Віветта?
— І Віветта теж. Тільки там. — Вона махнула рукою назад, у напрямку того світу, який вони покинули і в якому все було інше — люди, мова, надія, віра, життя, бог і навіть імена. — А тепер сюди. Ми підемо задвірками.
— Чому?
— Так, — відповіла Віветта. І вже коли вони звернули у вуличку, схожу на темний тунель, нахилилася до його вуха: — Щоб тебе тут ніхто не побачив.
— Хто саме? Поліція?
— І поліція теж.
— А вона часто сюди приходить?