— Не дуже. Але може звернути на тебе увагу.
— Чому?
Віветта мовчала. Проте Ота здогадався й сам: у домі дядька Мусси порядному європейцеві нічого робити.
Мусса був довготелесий чорний араб із сутулими плечима й білим тарбушем[14] на голові. На вустах у нього плавала невиразна усмішка, яка то зовсім згасала, то з'являлася знову, коли він поглядав на Оту. Мусса зустрів Оту в темному коридорі, у який звідкись падало світло — десь там, певно, була його кав'ярня.
— Хвилинку, пане, — сказав він по-французьки, беручи за ним і за Віветтою двері на засув. — Хвилинку, — повторив і пішов попереду до розхитаних сходів. Оті було видно, як з-під довгого бурнуса по черзі виринають його голі коричневі п'яти й знову щезають під ним, наче граються в хованки. Нагорі Мусса не зупинився, а почав спускатися іншими стрімкими сходами, й Оті тепер було видно тільки обриси його голови, тарбуша і плечей, вигнутих дугою. Сходи вели до самісінької хвіртки, за якою горіло вогнище.
— Почекай, пане, — звернувся Мусса до Оти. — Цих людей ти можеш не боятись.
— А я й не боюся, — відповів Ота.
— Гаразд, — посміхнувся Мусса. — Потім я прийду до тебе й покажу, де ти спатимеш.
Він квапливо пішов сходами нагору, але потім обернувся і покликав:
— Айшо!
— Іду, — відповіла Віветта й глянула на Оту великими, повними відблисків вогню очима: — Тобі тут буде добре, любий. Я прийду завтра вранці й щось тобі принесу.
— Гаразд, — відповів він покірно.
— Ото, — прошепотіла дівчина, зводячи на нього очі.
— Гаразд, — повторив він, слухняно й холодно, цілуючи її.
— До побачення. — Вона побігла за Муссою, п'яти якого то виринали з-під бурнуса, то щезали під ним.
Ота зітхнув і, повернувшись, вийшов у двір, до вогнища.
Двір був оточений з трьох боків чорними стінами будинків, а з четвертого — кривим муром, схожим на купи будівельного сміття чи руїну. Біля вогнища сиділо кілька чоловіків у яскравих тюрбанах і строкатому лахмітті. В небі мерехтіли зорі, але коли полум'я шугало вгору і на мить осявало все навкруги, зорі згасали, біля вогнища ставало темніше, — біліли тільки тюрбани й блищали очі на темних обличчях. Ота зупинився. Помітив, що люди, які сиділи біля вогнища, зацікавлено дивляться на нього, і не зміг придумати нічого іншого, як підійти і привітатись:
— Мсал хейр. Добривечір.
— Мсал хейр, — відповів один із них, у піджаку, схожому на європейський, тільки без рукавів.
Більше не озвався ніхто. Ота не знав, як повестися. Сів навпочіпки, як вони, але в нього заболіли ноги, і він сів на землю, обхопивши руками коліна. Побачив, що ці люди печуть на вогні маленьких рибок і що їх четверо, разом з підлітком, якого вони кликали Ганешем, тобто Гадюкою. Це ім'я йому дуже пасувало, бо рухи в хлопця були нечутні, як у гадюки, й він не міг і хвилини всидіти на місці. Та найбільше хлопець крутився біля Оти; його верхні зуби стирчали на всі боки, як листки маруни. Це був уже другий Гадюка, якого здибав Ота за досить короткий відтинок часу.
Ота спробував пригадати свій двобій із першим Гадюкою, гадючі очі якого давали знати, куди він пошле удар кулаком. Але це все було вже таке далеке, майже нереальне. Як сон… Чи, може, то було реальне, а це, що він бачив зараз, було примарним сном. Ці четверо марокканців, до яких щойно пристав п'ятий, ці п'ятеро осіб дна… Ота дивився на рибини, які пеклися у вогні, й думав, що незабаром це скінчиться, бо прийде Мусса й одведе його кудись, де він залишиться сам і де не треба буде так жадібно дивитися на рибини й боятися підвести очі, щоб не зустрітися з поглядом цих людей дна. Він весь час відчував на собі ці чужі очі: вони обмацували його, оглядали, обшукували, повзли по руках, губах, сягали в мозок і кишені.
Хтось смикнув його за рукав:
— Гат фулюс! Дай грошей!
Це був Ганеш-Гадюка.
— Макаш фулюс. Я не маю грошей, — відповів Ота і безпорадно озирнувся.
Навпроти нього сидів п'ятий чоловік, той, що прийшов хвилину тому.
— Я теж не маю! — І засміявся.
Він був у смугах і плямах, немовби щойно викупався в багні. На плечах тримав брудний мішок, і тільки усмішка його була біла наче сніг. Він подав Оті рибину:
— Хочеш?
— Хочу, — сказав Ота, взяв рибину й заходився їсти.
— Ти голодний? — засміявся чоловік. — Я теж!
Ім'я його було Юсуф. Того, у піджаку без рукавів, що перший відповів на Отине вітання, звали Ісмаїл. Він був тут найстарший.
— Я теж, — повторив Юсуф і собі взяв рибину. — Ти гарний. І дужий. Але я також дужий.
Він підняв руку з рибиною, напружив біцепси й гордо озирнувся, блиснувши зубами. Тоді Ота теж загорнув рукав і теж напружив біцепси. Всі засміялися.