— Ти француз? — запитав Ісмаїл.
— Ні.
— Англієць?
— Ні.
— Іспанець?
— Ні. Чехословак.
Усі знову засміялися, недовірливо перезираючись. Вони не знали, що думати про цю білу людину, котра прийшла до них із ночі й із країни, про яку ніхто ніколи не чув.
— Чого ти до нас прийшов? — запитав Ганеш.
— Мене привела Айша.
— В такому разі у тебе є гроші!
— Дай йому спокій, — сказав Юсуф і засміявся. — Ти сам бачив, що він голодний. Отже, грошей у нього немає.
Він доїв свою рибину і тепер, нахилившись пад вогнищем, поводив очима, зиркаючи на Оту, і вдавав, паче швидко підгортає вогонь до уст. Оті й справді здалося, ніби він набирає в жмені полум'я й ковтає його. Всі зареготали.
— Ти, бачу, штукар, — сказав Ота. — Що ти робиш? Де працюєш?
— У порту, — засміявся Юсуф. — Вантажу вугілля. Ми всі носимо мішки з вугіллям — я, Ісмаїл, Ганені, Мухаммед і Ахмед.
Мухаммед і Ахмед були ті двоє, які не озвалися досі ще й словом.
— Це важка праця?
— Нелегка, — сказав Юсуф, блиснувши очима.
Хвилину коло вогнища панувала тиша.
— Чого ти опинився у Дар-ель-Бсйді? — запитав Ісмаїл.
Минула хвилина, поки Ота здогадався, що Дар-ель-Бейда по-арабськи означає Білий будинок, тобто Касабланка.
— Я приїхав побачити вашу країну.
— Нащо? Хіба Дар-ель-Бейда краща, ніж твоя країна?
Ота знизав плечима.
— Я хочу поїхати й далі. Аж до Марракеша.
— Марракеш не наша країна.
— Ну, то до Сеттата.
— Сеттат теж не наша країна.
— А що ж тоді ваша країна?
— Дар-ель-Бейда, — сказав Ісмаїл. — Та й то тільки шматок, тільки медіна.
— А Бідонвілль?
Ісмаїл замислився.
— Мабуть, теж, — відповів за хвилину. — Так, Бідонвілль, мабуть, теж наша країна.
— А порт?
— Ні, порт не наша країна. В порту французи.
— Розумію, — мовив Ота. Проте він розумів не все. Що, власне, вони вважали «своєю країною»? Тільки місто, де живуть коричневі люди? Але ж коричневі люди живуть і в Марракеші… Він запитав про це.
— Так, — відповів Ісмаїл, мить повагавшись. — У Марракеші живуть арубія[15]. А також бербери, шлеги. Проте Марракеш далеко. Це не наша країна.
— А ми не арубія, — докинув Мухаммед, що досі мовчав. — Ми з Дар-ель-Бейди. Арубія ті, що живуть у бледі. Марракеш — це вже блед.
— Однак це теж ваша… ваша… — Ота не знав, як по-арабському «вітчизна», і вжив французьке слово: — Ваша patrie.
Вони дивилися на нього, нічого не розуміючи. Зрозумів тільки старий Ісмаїл:
— Ні, це не наша patrie. Французи мають patrie, ми ні… Мабуть, ні. Напевно ні.
— Але ж там правує ваш султан!
— Так, — сказав Ісмаїл. — Блед належить султанові. Все належить султанові. Однак це не належить мені.
— Мені теж не належить, — озвався Юсуф, і всі знову зареготали, напевне, через те, що їм нічого не належало й ніхто нічого не міг у них одібрати, хіба що лахміття, оцей піджак з повідриваними рукавами чи порожній мішок, який вони, мабуть, натягують на голову, коли носять на пароплав вантажі.
— У тебе є гроші, бо ти білий, — сказав раптом Ганеш біля самісінького Отиного вуха. — Дай грошей, ти їх маєш! Ти білий!
— Іди геть!
— Ні. Дай грошей, ти білий!
— Я не білий! — вигукнув Ота. — Я Ахль, я такої ж крові. Дивись. — І почав вивертати кишені.
Він і справді був такий же, як і вони, бо сидів серед них, як їхній брат, а головне через те, що, як і вони, нічого не мав.
— Шуфу! Дивіться!
І чоловіки здивовано вирячили очі, бо не розуміли, що він хоче сказати. Побачили три порожні кишені. З четвертої випав білий конверт.
— Фулюс! — зрадів Ганеш, схопив конверт і, відбігши в куток двору, почав підстрибувати то на одній, то на другій нозі, махаючи конвертом над головою. — Гроші!
— Віддай! — вигукнув Ота. Але перш ніж устиг підвестися, його випередив Ісмаїл і побіг за Ганешем. Ганеш кружляв по двору, аж поки Ота перепинив його й одібрав конверт.
— Ти не ахль! — вигукнув Ганеш. — Ти нікчемний скупий християнин! Румі![16]
— Дивіться, — сказав Ота. — Це не гроші.
Він вийняв із конверта фотографії і подав Ісмаїлові.
— Румі! — кричав Ганеш десь біля розваленого муру. — Румі!
— Прикуси язика! — гримнув на нього Юсуф. — Це, звичайно, християнин, але він теж Ахль, коли сам сказав про це й коли хоче, щоб ми його так називали. — Він зазирнув Ісмаїлові через плече й засміявся, блиснувши білими зубами. — Це ти, Ахль? Так, це ти!