Вони передавали один одному фотографію й зацікавлено розглядали її, підводячи на Оту очі, щоб порівняти з ним.
— Ти капітан? — запитав Ісмаїл, який у тьмяному відблиску багаття впізнав на фотографії стернове колесо.
— Та що ви.
— Офіцер?
Ота кивнув головою:
— Так, офіцер. — Він не знав, як інакше пояснити про цей кашкет і колесо.
— Він має своє зображення, — буркотів у темряві Ганеш. — Це безвірний румі!
— Замовкни! — гримнув Ісмаїл. — Віруючі теж мають нині свої зображення. — І, низько вклонившись, віддав Оті фотографії.
Ота підняв долоні:
— Я не маю нічого, тільки цю фотографію. Вона твоя.
— Дякую, — знову вклонився Ісмаїл і, притуливши на мить фотографію до серця, заховав під своє лахміття. Потім підвівся: — Зачекай хвилинку, Ахль.
І зник у темряві.
Юсуф роздмухав у вогні жарини, — вгору шугнув рій іскор, — а тоді мовчки сидів біля Ахмеда й Мухаммеда, дивлячись на Оту з усмішкою, схожою на великий білий серп. Усі троє були босі, із широкими ступнями. Ахмед мав гостроносі капці з жовтої шкіри, але сидів босий, наче беріг їх тільки для ходьби. Ганеша вже не було. Мабуть, десь пішов.
За хвилину, безгучно ступаючи, повернувся Ісмаїл. Сів біля вогню.
— Дивись! — Подав Оті червону згорнену шматину. — Ти моряк, я солдат!
Коли Ота розгорнув шматину, то побачив у ній вицвіле фото переляканого араба в кашкеті солдата французької колоніальної піхоти. На фото більше нічого не було видно, тільки кашкет і худе, темне обличчя з виряченими, наче від подиву, очима.
— Це ти, Ісмаїле?
— Я, — гордо притакнув Ісмаїл. — Я був у Франції. Воював там.
— І спав з руміями![17] — засміявся Юсуф.
— Так, — знову поважно кивнув Ісмаїл головою.
— І розмовляв по-французьки! — докинув Мухаммед.
— Так. Але тепер уже не розмовляю. Це було давно.
— Гарне фото, — сказав Ота, повертаючи його Ісмаїлові. — І це-справді ти. Дякую.
— Воно твоє, — сказав Ісмаїл, відводячи його руку. Голос у нього трохи тремтів.
— Ні! — вигукнув Ота. — Я не візьму. Це твоя пам'ятка.
Ісмаїл спохмурнів:
— Воно твоє!
— Дякую, Ісмаїле, — сказав Ота і, притуливши фотографію до серця, хотів покласти її в кишеню.
— Зачекай, — зупинив його Ісмаїл. Він підняв із землі червону шматину, старанно загорнув у неї фотографію й подав Оті. — На, Ахль.
— Дякую, — повторив Ота й схилив голову. Боявся бодай порухом виявити неповагу до цього незвичайного скарбу, який упав йому з неба в хвилину найбільшої скрути. Так, це справді був неоціненний скарб, принаймні для цього смуглого чоловіка, Ісмаїла, він додав йому ваги в очах інших, робив з нього досвідченого, бувалого чоловіка і солдата, до чиїх слів треба прислухатись. «Він оддав мені свій скарб, а я не знаю, що з ним робити. Треба залишити його в себе й берегти. З мого боку було б нечемно відмовлятися від цього подарунка…»
— Ісмаїл — добрий чоловік, — сказав Ота, дивлячись на Юсуфа, Ахмеда й Мухаммеда.
— Ахль — добрий чоловік, — сказав Ісмаїл.
Це було схоже на обмін компліментами після того, як вони обмінялися фотографіями. Та ніхто не засміявся.
— Ахль — добрий чоловік, Ісмаїл — добрий чоловік, — сказав Ахмед, а Юсуф та Мухаммед ствердно закивали головами.
Потім вони заходилися ламати тверді перепічки, які приніс Юсуф, і мовчки їли; вогонь поволі згасав. Ота раптом згадав про Віветтиного дядька Муссу, який чомусь довго не приходив, хоч і пообіцяв.
— Де Мусса? — запитав він.
— Не знаю. Мабуть, прийде, як дасть аллах, — відповів Юсуф.
Це пролунало так непевно, що Ота встав.
— Піду пошукаю його.
— Ні, сиди, ти наш гість, — підвівся Ісмаїл. — Я піду. — І зник у темряві. Але одразу ж повернувся: — Там жандарми!
— Поліція?
— Так.
Ота підхопився:
— Мені треба тікати!
— Куди?
— Не знаю.
— Ходи зі мною! — схопив його за руку Юсуф.
— Ні, зі мною! — вигукнув Ісмаїл.
Ота секунду стояв між ними, вагаючись, а тоді вирвався від Юсуфа й побіг за Ісмаїлом. З дому Мусси долинув гамір голосів. Перелазячи з Ісмаїлом через напівзруйнований мур, Ота озирнувся й помітив, що двір спорожнів: Юсуф, Ахмед і Мухаммед зникли. Він подумав, що це, мабуть, не портові робітники, а злодії, якщо тікають од жандармів. Та він теж тікав, хоч і не був злодій.
— Сюди, — прошепотів Ісмаїл.
Вони побігли іншим, меншим двором. Довкола було темно, хоч в око стрель, але праворуч нагорі у вікнах блимало жовте світло; здавалося, там горіла свічка чи каганець, і в цьому тьмяному відблиску Ота побачив купу потовченої цегли.