Їхали вже цілу годину, але майбутнє, про яке думав Ота, нітрохи не наблизилося — його заступав Гадюка. Здавалося, що й Рабат не ближчає, що все довкола завмерло і тільки чекає поєдинку, після якого все або завалиться, як будиночок у Бідонвіллі, коли його копнути ногою, або залишиться, таке ж прекрасне, як він бачив у своїй уяві: їжа, постіль, кілька франків… а може, й закордонний паспорт. Ота високо підніс голову, щоб вітер обвіяв обличчя й угамував хвилювання… і мимохіть глянув крізь маленьке засклене віконце в кабіну, де поруч водія-араба сидів Гадюка. Наче пан, який має право на краще місце. Гадюка, мабуть, відчув цей погляд, бо враз обернувся й посміхнувся. І Ота раптом зрозумів, що вони обидва прагнуть одного — перемоги, навіть якщо б це коштувало життя суперникові. Гадюці, певно, байдуже, хто це буде, але він, Ота, жадав, щоб то була тільки одна людина в цілому світі. Гадюка.
Незабаром на обрії показався Рабат. Це було гарне місто, набагато краще, ніж Касабланка. У синьо-зелених садах потопали вілли. На пагорбі розкинулося арабське кладовище й дивилося на океан. Над дахами будинків літали лелеки. Два мінарети, схожі на величезні чотирикутні стовпи, височіли над містом, на шпилі кожного золотом виблискували три кулі. Машина зупинилася перед готелем «Дю Марок». Біля тротуару стояв Фавлерів «деляже», а в холі на них уже чекали Фавлер, Джоанна й Перрейра.
— Мерщій до роботи, хлопці, — квапив Фавлер. — Перед вечерею я ще хочу вас трохи потренувати.
Вони поставили ринг посеред квадратної зали з балконом довкола, перевдяглися й почали тренування. Монді Перрейра курив сигарету і стежив за ними. На балконі стояла Джоанна.
— Ти б'єіп, як кенгуру, Густе, — сказав Перрейра.
Всі зупинилися.
— Чого очі вирячили? — крикнув Перрейра й кивнув головою на Оту. — Він виступатиме замість Густа, отже, ми й зватимемо його Густом. Чи ти де хочеш? Може, тебе називати Карпентьє?[19]
— Ні, з мене вистачить і Густа, — промимрив Ота й підняв руку, щоб зупинити боксерський мішок.
— Я думаю, — засміявся Монді. — Чемпіон Латвії — це не так мало.
Зненацька в залі з'явився Фавлер, рудий, як лис.
— Роби що-небудь! — крикнув він Оті. — Я хочу побачити, скільки на тобі втрачу! — І, засунувши руки в кишені аж по лікті, відступив насуплений. — Стоп! — крикнув за хвилину. — Здається, я позбудуся з тобою останніх штанів. Але на, візьми. — Він витяг із кишені десять франків.
— Це мені?
— Тобі. Завдаток.
— Дякую, — витиснув із себе Ота. Це було куди більше, ніж він сподівався. Певно, сподобався Фавлерові, чи, може, знову за нього замовила словечко Джоанна… може, він сподобався і їй. Ота глянув на балкон. Джоанни там уже не було.
Одразу ж після тренування Ота побіг купити собі приладдя для гоління, мило й зубну щітку. Ховаючи перед сном те, що лишилося з десятьох франків, він знайшов у кишені свої фотографії й брудну червону шматину. Розгорнув її й зустрівся з поглядом напівстертих, але все ще здивованих очей худого араба.
— О боже… — Він швидко згорнув шматину, озираючись, чи ніхто не дивиться. Та Маріо сидів на ліжку, тримав у руці паперовий мішечок і заглядав у нього, як гуска.
Ота заховав шматину в кишеню й почав ходити по кімнаті. Ісмаїл і Ганеш, Мухаммед і Ахмед… Він бачив їх тільки вчора, а проте йому здавалося, що цього не було ніколи. Нічого не було. Ні Віветти, ні хазяїна, ні пса з блохами, ні дядька Мусси, ні кіфі, чи ганжі, як це називала Віветта. «Не було нічого, є тільки те, що я опинився у Рабаті в готелі «Дю Марок», в одному номері з Маріо чемпіоном Корсіки, і що завтра битимуся проти Гадюки, чемпіона Сіцілії, який живе поверхом нижче, разом з Марселем і Камілем, бо там є водопровід. Не пацюки, а водопровід!»
Ота ліг.
— На добраніч, Маріо.
— На добраніч, Густе.
— Чому, думаєш, вони зробили з мене Густа?
— Не знаю, — засміявся Маріо. — Може, тому, що від нього лишився закордонний паспорт.
— О! Це непогана ідея!
Ота дивився в пітьму й прислухався до того, як Маріо щось смокче, мабуть цукерки. З ним справді діялися незвичайні речі. Він несподівано став латишем Густом. Це, виявляється, легше, ніж звеліти себе обстригти. Все одно, що надіти маску із штучним носом і піти на бал-маскарад. Настільки просто, що аж дивно. Виходить, позбутися імені набагато легше, ніж, скажімо, кутнього зуба. Зовсім не болить, коли його тобі вирвуть і вставлять інший. Тебе це навіть не бентежить. Усе, мабуть, придумала Джоанна. Бо чого б вона кивала в Каса руданеві: «На одне словечко, Фавлер?» Чого б шепотілася з ним? Чудова, розумна жінка! Ота заснув з думками по Джоанну.