Вони подали один одному руки, але тільки на мить, і зразу ж почався бій під хмарою сигаретного диму, який перекочувався в повнісінькому залі й забивав дух. Принаймні Ота казав собі, що винна в усьому ця хмара, що вона стиснула йому груди, здавила горло, одібрала в нього щось таке, що він, Ота, завжди мав у собі, а сьогодні вже не має. Тому все почалося так паскудно. Паскудна боротьба. Паскудний бокс. Колись він умів битись інакше.
Та колись Ота не відчував і такого страху. А тепер у нього було таке відчуття, ніби він висів над прірвою, вчепившись руками за канат. Боявся розчепити навіть одну з них, бо друга по втримала б його. Боявся вдарити, бо відкрив би захист. І водночас прислухався.
Дивився на суперника, на важкі, позшивані Камілеві повіки, й прислухався до голосу публіки. Боявся її, адже від неї залежало все. Її оплески або свист означали для нього порятунок або падіння. Він іще ніколи так не бився. Навіть на пароплаві, з Гадюкою. Але тоді не було поставлено на карту все його майбутнє.
Погано було, що публіка мовчала. Це свідчило: вона от-от почне свистіти.
Ота стрибав довкола Каміля, а Каміль тільки обертався й дивився з-під важких повік. Старий стріляний лис економив дихання. «І все-таки я його переможу!»
Ота вдарив правою рукою, та удар ковзнув по Камілевій рукавичці, й публіка захихикала. Він ударив знову, але Каміль був наче в панцирі, він був їжак, і публіка й справді почала свистіти.
— Гей ви! Тут вам не балет! — почувся вигук.
Ота вдарив утретє, цього разу зблизька, та Каміль затис його руку й повис на ній.
— Вгеак![20] — загорлав рефері Фавлер і підскочив до них, щоб розвести. — Починайте, мерзотники, або… — просичав він крізь зуби.
Тієї ж миті Камілева правиця випросталась і знайшла свою ціль — Отине серце. Ота захитався. Пролунали перші оплески. Та в цю секунду вдарив гонг, сповістивши, що перший раунд закінчено.
За хвилину, сидячи в своєму кутку, коли Перрейра вдавав, ніби допомагає йому, а насправді тільки сичаві «Ти на більше не здатний, бовдуре? Нам потрібна бійка, чуєш?» — Ота збагнув, що поводився на рингу не як боксер, а як партач.
Потім знов ударив гонг, і він — партач — підхопився, кинувся на суперника й бив, бив… але то знову було партацтво, а не бокс: Каміль стояв, як скеля, і Отині кулаки відскакували від його плечей, м'язів, кісток. Від сухожилля. Здавалося, що в цієї бридкої, сяк-так скріпленої дротом ляльки є все, крім підборіддя, серця, печінки, сонячного сплетення. Все, крім цих вразливих місць, можна було збожеволіти. Публіка почала реготати.
— Йди витрушувати килими!
— Гайда прати шмаття!
— Біжи спершу повчися!
Тоді майнула Камілева ліва рука і знайшла свою ціль — його серце, Ота впав на канат, відштовхнувся й знову став на судорожно напружених ногах. Та серце його злякано калатало. Жертвою був він, а не Каміль! Він, Ота або Густ Сауліт, чемпіон Латвії… У вухах безнастанно бриніли Перрейрині слова: «Густ Сауліт, чемпіон Латвії!» Яке ошуканство! Але в шухляді лежить паспорт. Тільки поміняти фото, домалювати на його ріжках печатку — і тут справді стоятиме Густ Сауліт… Ні, не стоятиме, бо його виженуть без паспорта геть. Не геть — до пекла. До Марокко, до Мусси, до Ісмаїла, до пацюків. Він усе ще гамселив по м'язах, плечах, рукавичках Каміля. Каміль і справді був їжак — знак на майці не брехав. Він мав схованку, до якої важко було проникнути, економив дихання й тільки іноді стьобав кулаком, який щоразу знаходив свого ціль.
І при цьому всьому Каміль щадив Оту.
Коли Ота після другого раунду знову сів у своєму кутку й вислухував лайки Монді, він знав, що сидить тут тільки з ласки.
Цей полатаний лис міг його нокаутувати вже давно, якби захотів… чи якби мав м'язи не з ганчір'я. В чому ж усе-таки причина? В любові чи слабості цієї ганчір'яної ляльки?.. Ота тупо дивився, як Каміль у протилежному кутку набирає в рот воду, як закидає голову й полоще…
І несподівано перед ним постав інший Каміль, який тинявся по Каса й точнісінько так задирав голову: «Дивна річ — у мене перед лівим оком завжди маячить маленька плямка, якась клітинка…»
Щось пронизливо загуло, й минуло дві секунди, перш ніж Ота зрозумів, що це гонг. Він підвівся і розмахнувся для свінгу[21]. Це було дивне почуття. На початку, ще в Броді, він часто застосовував ці бокові удари, але тренер заборонив йому — мовляв, це дурна звичка початківців; кожен досвідчений боксер помітить маневр ще здалеку й устигне прикритись. Тепер Ота націлив удар у ліву Камілеву скроню, й Каміль нічого не помітив. Удар досяг мети, й Каміль затремтів, як осика. Ота зразу ж послав другий удар. Каміль знову затремтів, проте на ногах устояв.