Ота поволі рушив назад. Наближаючись до пляжу, він щораз виразніше чув голос Моріса Шевальє, який линув з репродуктора:
Ота ладен був повірити, що старий Моріс хоче, аби його почули аж у Парижі. Від цього можна було збожеволіти. Він зачинився в кабіні роздягальні, однак голос співака долинав і туди. Ота похапцем одягся. Виходячи з воріт купальні, побачив, що до міста, огинаючи кладовище, веде зручна дорога, і пішов по пій. Шевальє все що намагався зв'язатися з Парижем без телефону й радіо. У вестибюлі готелю. сидів Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу.
Він сидів у кріслі, біля ніг його стояв чемоданчик, на шиї — пов'язаний лимонний шарф. Почувши за спиною кроки, Марсель повернув худе обличчя з переляканими очима.
Оті здушило груди, він ледве дихав:
— Що з тобою?
— А що? Нічого.
— Ти повернувся?
— Так.
— Ждеш Монді?
— А тобі яке діло? Може, я жду Фавлера, може, хочу роз'юшити йому носа. Ну чого ти на мене витріщився?
— Нічого, — відповів Ота. І пішов до сходів, наче загіпнотизований. Проте його загіпнотизували не Марселеві голодні очі, а думка про Каміля.
Кілька секунд він постояв перед Камілевими дверима, однак не міг вирішити, заходити чи ні. Нарешті подумав, що Каміля, мабуть, все одно немає в кімнаті. З його боку це була легкодухість, бо Каміль таки був там, але він, Ота, не наважився ввійти і сказати: «Знаєш останню новину? Повернувся Марсель і проситиме у Фавлера пробачення, тож тебе, Камілю, мабуть, і справді виженуть, бо ти стара напівсліпа шкапа й не приваблюєш уже публіку!»
Він пішов до своєї кімнати. Маріо, на щастя, не було. Ота сів на постіль, закурив сигарету, але забув про неї. Коли сигарета догоріла до пучок пальців, він кинув її на підлогу й довго розтирав черевиком. Мов черв'яка. Мов бридкого черв'яка, якого, можливо, звуть Ота Скала. Потім зібрав свої речі — мило, зубну щітку, пасту, помазок, леза… Все це вмістилося в паперовий мішечок, який валявся на ліжку Маріо, до половини заповнений липкими фігами. Ота висипав фіги на ліжко і склав у мішечок свій убогий скарб.
З цим багажем він і пішов униз. Біля дверей Каміля вже не зупинявся, й це зпову з його боку була легкодухість, бо він не наважився увійти і сказати: «Камілю, я з тобою прощаюся. Ситуація склалася так, що або ти, або я…» Каміль, певно, почав би його відраджувати, й це ні до чого не привело б.
Крісло у вестибюлі було порожнє; мабуть, повернувся Монді або Фавлер, повів Марселя до своєї кімнати і тепер дресирує його, як песика. Ні, Марсель нізащо не затопить Фавлерові в пику, Марсель задоволений, що його прийняли назад.
Перед готелем Ота зустрівся з Маріо.
— Маріо, — схопив він його за лікоть, — я взяв твій мішечок.
— Bon[22], — мовив той. — А фіги не взяв? Вони дуже…
— Ні. І я з тобою прощаюсь. Іду геть.
— Та ну? — здивувався Маріо. — Тоді хай тобі щастить.
— І тобі теж! Передай привіт Камілю! — Потім обернувся ще раз: — Ходімо зі мною, Маріо!
Маріо зареготав:
— Хи-хи! Куди? Світ за очі?
— Ні. Тільки до кафе. Я пригощу тебе першосортним чаєм. На прощання.
Маріо сказав, що він «за», й вони цілу годину просиділи в саду — гомоніли, милувалися річкою Бу Регрег, білим, наче з цукру, містом Сале, лелеками на вежі, суднами з полатаними вітрилами й щоглами, які вклонялися океанові. Це було прекрасно, тим прекрасніше, що Маріо молов усякі нісенітниці і Ота міг сидіти й думати тільки про те, що все прекрасно. Зрештою й ця історія з Джоанною скидається на дуже милий жарт: боксер-слюсар збожеволів через пасторову доньку; він бачив у ній янгола, а вона виявилася шльондрою…
Коли вони прощалися, Маріо на секунду затримав Отину руку в своїй.
— Пусти! — засміявся Ота. — Це єдине, що у мене ще лишилося.
— Зараз, — мовив Маріо. Він не сміявся. — Признайся, куди ти йдеш? Знаєш… я, мабуть, теж пішов би з тобою.
Ота не знав, що думати про цей жарт Маріо.
— Ти? Чому? Адже все так прекрасно.
— Ще б пак… — усміхнувся Маріо, відвертаючи погляд, і Ота раптом зрозумів, що це зовсім не жарт. — Тільки я не такий ідіот, за якого мене мають. За якого ви мене маєте тут усі.
— Бачиш… — сказав Ота, дивлячись на кінчики своїх тенісних черевиків, які стояли навпроти кінчиків черевиків Маріо й були трошки брудніші. — Вся справа в тому, що я ще й сам не знаю, що зі мною буде. У мене немає нічого певного, Маріо.