— Звичайно. Тільки…
— Ніяких «тільки». Або подобається, або не подобається. А коли подобається, то не сійте мені тут чварів, я вас дуже прошу.
Ота вирячив на нього очі.
— Я був би дуже радий, якби ви надалі не мали стосунків з тубільцями, — уточнив Кліко. — Для цього є Ібрагім, а ви маєте інші завдання. І ще одне: я хочу вам нагадати, що Ібрагімом я задоволений. Навіть більше, ніж вами. Compris?
— Compris, — відповів Ота. — Розумію.
Проте насправді він нічого не розумів. Дочекавшись у суботу абата Гайяра, схопив його в коридорі за полу сутани й розповів про знущання Ібрагіма над хлопцем.
— Це ж не має нічого спільного з християнством!
— Ваша правда, — сумно притакнув абат. — Але хто це робить? Магометани! Ви це розумієте? Ма-го-ме-та-ни! Я вже вам казав, що це слуги сатани. Ви говорили про це з паном Кліке? Що він вам сказав?.. Так, так. Слушно. Ця коричнева юрба не визнає церкви, і ми не маємо над нею іншої влади, крім світської. А її, звичайно, замало. Моліться за них, юначе. Я теж молитимусь, щиро вам це обіцяю. Дасть господь, ваша душа знайде спокій. — Він підняв руку. Вона мить хиталася в повітрі, як листок, що падає на землю. Ота подумав, що абат жде, аби він її поцілував… і притулив до неї губи. А потім стояв у коридорі й товк себе за це по лобі, трохи не плачучи від люті й сорому.
Надвечір він вибрав хвилинку, коли Кліке поїхав на плантацію, й побіг до пані. У салоні її не було, й він легенько постукав у двері поряд коричневої шафи.
Двері прочинились, і з них визирнула пані Кліке.
— Ох! Це ви, Густе!
— Так! Може, це надто сміливо з мого боку…
— Трохи, — всміхнулася вона, опускаючи очі. — Але заходьте.
Це була жовта кімната з одним ліжком і великим дзеркалом. Біля ліжка лежало велике кошлате ведмеже хутро, на стіні висів образок діви Марії, а біля зовнішнього вікна стояв круглий столик з двома м'якими кріслами. Пані Кліке сіла в крісло. Вона була неймовірно біла, аж бузкова, наче сніг під сонячним світлом.
— Що вас до мене привело, Густе? Справді щось важливе?
— Так.
— Ох! Ох! — злякано вигукнула пані Кліке, і її щоки легенько зашарілися. — Сядьте… Не там, сюди. — Вона присунула до себе крісло. — Сподіваюсь, цього разу не тубільці…
— Так! — вигукнув він і почав розповідати.
— Ах, Густе, Густе! — прошепотіла пані Кліке. — Це жахливо…
Вона підвела на нього очі, й він раптом побачив, що в неї штучні, приклеєні вії.
— Ох, Густе! Я дуже боюся коричневих. Я така самотня…
Пані Кліке зовсім близько нахилила до Оти своє обличчя, і йому було видно, як по щоках у неї стікають струмочки поту, прокладаючи собі доріжки крізь пудру.
— Мадам, — мовив він тихо. — Ми повинні щось зробити.
— Так, — прошепотіла вона. — Ми обоє, Густе…
Її голова схилилася йому на плече.
Ота підхопився.
— Що таке? — запитала пані Кліке. — Йде чоловік?
— Так. Я чую кроки.
— Сюди він ніколи не заходить, — засміялася вона.
— Даруйте, — мовив Ота. — Але я боюсь…
І вискочив з кімнати. Кліке, звичайно, не було ніде й сліду. І те, що до спальні дружини він ніколи не заходить, безперечно, була правда. У нього є інша, веселіша компанія в місті! А пані її не має…
О боже, що ж робити?.. Ясно було одне: або він скориться, не звертатиме уваги на Ібрагіма, а тим більше на пані Кліке, або його виженуть під усі чотири вітри; Кліке цілком ясно йому про це натякнув.
І Ота твердо вирішив: він піде геть. Тільки не зараз. За тиждень закінчиться перший місяць його перебування тут, і він матиме право на другу половину п'ятсотфранкової купюри. Поки що треба потерпіти. Будь-що!
«Треба намагатись не дивитись на плантацію, не думати про це і… і, може, трохи полестити пані, пустити бісики. Може, цього буде досить. Літні дами заводять собі залицяльників тільки для того, щоб не здаватися такими старими. І нічого поганого, мабуть, не думають. А деякі чоловіки, звичайно, роблять на цьому кар'єру. Як той журналіст із роману[27], що я читав у Франції. Той любий друг. Так далеко, як він, я, звичайно, не зайшов би, тим більше, що ніякої кар'єри мені робити тут не хочеться. Тільки б витримати ще бодай місяць. Щонайбільше два-три. Щоб мати в кишені півтори-дві тисячі. З такою сумою вже можна було б щось зробити, може, навіть купити документи. І нічого особливого від мене пе вимагається, досить тільки навчитися заплющувати очі, коли треба, або, коли треба, поводити ними. Що робить чесний абат Гайяр? Нічого! Теж курить старій фіміам і трохи пускає їй туману. Теж такий собі любий друг. А я поцілував йому руку! Я!! Чому?!
Бо злякався його. І не треба цього приховувати. Я хотів його прихилити на свій бік, щоб загладити неприємне враження. А потім на мене знову щось напало, і я побіг до мадам, почав усе з початку. На мене весь час щось нападає. З цим треба кінчати. Нехай Ібрагім мучить кого хоче, я нічим не зараджу. Я сам ледве тримаюся на поверхні».