Вона вискочила, мов ошпарена, і, хрестячись, побігла коридором.
Ота кинувся за нею:
— Цей хлопець дуже нещасний, я вам усе поясню…
— Замовкніть! Приводити сюди арабів! Мій чоловік одшмагає вас батогом! А я дурна… — Не тямлячи себе від люті, вона обернулась і вдарила його кулаком в обличчя: — Cochon![31]
Ота конвульсійно засміявся. Повернувся до Слімана.
— Ходімо, Слімане. Буде найкраще, якщо ми вирушимо в дорогу негайно.
Ота поскидав у рюкзак речі, туди ж поклав Сліманів клуночок з харчами. Вже виходячи, щось раптом згадав, витяг із кишені половину п'ятсотфранкової купюри й кинув її на стіл. Натомість узяв із шафи бінокль і книжку про Марокко.
Вони пішли пістом, проте не на північ, куди Ота їздив по продукти, а в протилежний бік.
— Там наш дім, сіді, — сказав Сліман. — Мій батько тобі дуже зрадіє.
Але щось це не було схоже на шлях до радісної мети. Вони викралися з маєтку, наче злодії, ховаючись у тіні, боячись вийти на світло, яке кидала лампочка, що висіла над центральним входом. Зупинилися тільки тоді, коли лампочка позаду стала маленька, мов вогник сигарети.
Відтоді, як пані Кліке постукала в двері, а потім утекла, хрестячись, минуло щонайбільше двадцять хвилин. Та за цей час усе невпізнанно змінилося — не було вже ні білої кімнати, ні ліжка, ні надії на сніданок… не було нічого, хіба кілька франків у кишені, книжка про Марокко, червона шматина з фотографією здивованого араба й конверт із фотографіями такого ж здивованого Оти Скали біля уявного стерна. А поруч коричневий хлопець і на шиї бінокль. І ще ніч. Непорушна, мов із скла.
Ці три чи чотири франки — пам'ятка про Монді Перрейру й Фавлера. Цей бінокль — пам'ятка про Кліке. Фотографії біля несправжнього стерна — пам'ятка про давнє Отине хлоп'яцтво, а ця фотографія в червоній шматині — пам'ятка про страшну ніч. Він був весь переповнений пам'ятками й при цьому не мав нічого. Тільки свідомість того, що прямує серед скляної порожнечі кудись у глиб Марокко. Тільки смішну думку, що хтось назвав би це пригодою, може, навіть він сам, коли б прочитав усе в книжці, а не відчув на власній шкурі. Страшенно комічна ситуація. Мов картина на полотні, коли дивишся на неї здалеку; а підійдеш ближче — і бачиш тільки безформні брудні смуги.
Згнітивши серце, Ота усвідомив, що знову йде туди, звідки втік після тієї страшної ночі в Каса, йде назад, до місцевих, може, ще бідніших, ніж ті, що в Каса.
— Далеко до твого батька, Слімане?
— Недалеко, сіді.
В цю хвилину на небі зійшов місяць, мертвотно-блідий, як обличчя пані Кліке. Він виплив із-за хмари над пагорбом ліворуч, і рівнина забіліла, наче притрушена порошею.
— Ляжмо й трохи поспімо, сіді, — запропонував Сліман.
Під місячним світлом він скидався на тоненький прутик, але коли ворухнувся, Ота ясно побачив обриси його голови з кривою лінією носа й тінню усміхнених уст. Хлопець був уже зовсім спокійний. Вони лягли й заснули під кущем нопаля[32].
Прокинулися з першими променями дня. Сліман був бадьорий, а в Оти боліла голова, він не міг розігнути затерплу спину, і Сліман сміявся з нього, витягаючи з клуночка шматок білого хліба та сир.
— Поснідаймо, сіді.
— Де це ти взяв?
— Там. — Сліман показав кудись на північ, мабуть, туди, де був маєток Кліке. Ота мовчки заходився їсти.
Потім Сліман обгорнув собі руки мішковиною і з тугого нопалевого листя почав обламувати круглі плоди, вкриті колючими щетинками.
— У тебе є ніж, сіді?
— Ні.
— А в мене є! — засміявся Сліман, витяг із клуночка довгий кухонний ніж і зняв з плоду шкуринку. Показався рожевуватий м'якуш. М'якуш був схожий на копчену лососину, яку Кліке їв у готелі «Дю Марок», смак мав солодкий, як кавун.
— Гарро, сіді? — запитав Сліман.
Ота спершу не зрозумів. Тоді Сліман витяг із клуночка пачку сигарет, і йому все стало ясно, навіть те, що перед утечею хлопець спорожнив запаси Кліке. Харчів у клуночку було мало, зате сигарет, які курив Кліке і якими частував Оту, вистачало.
— Це злодійство, Слімане!
— Ні, сіді. Я тільки взяв те, що заробив.
— Ах, он воно що, — мовив Ота, пильно дивлячись на хлопця. — Ходімо, Слімане.
Вони звернули ліворуч і пішли навпрошки через кам'янисту рівнину.
— Нам треба знайти дорогу на Азру, сіді, — сказав Сліман.
— Нащо?
— Звідти вже близько до нашого дому.
— А до Азру далеко?
— Недалеко, сіді.
Вони йшли весь час навпростець. За годину чи, може, дві вийшли на шосе.
— Тут почекаємо, — сказав Ота.