Вони знову пили червоне вино. Ота пив завзято, бо його аж тіпала злість. Те, що зараз говорив Віда, він усвідомив іще вчора, коли ждав авто й мало не плакав з голоду. Єдиний шанс знову виринути на поверхню, зіп'ястися на ноги, покінчити нарешті з цим маскарадом, знову стати людиною, яка спокійно працює і якій нема чого весь час ховатися й тремтіти зі страху, втрачено.
— Боже, бон? є… — Він підпер голову долонями й важко зітхнув. Та це не допомогло. Було б краще, якби Віда налив йому горілки замість вина.
Але Віда для цього не був такий багатий. Вія тільки сміявся, запевняючи, що ще нічого не втрачено, що він бував у гіршому становищі, коли служив у Легіоні, інакше у сорок років не був би білий як сніг. Та він щоразу виходив із прикрого становища, бо завжди мав поруч себе товариша.
— У тебе с товариш? Кажи! Є чи нема?
— Нема, — відповів Ота. — Хіба ви.
— Цього вистачить, — засміявся Віда, налив собі вина й, піднявши склянку, подивився з-під неї на Оту. — Можливо, ти брешеш. А втім, навряд. Таку казочку важко висмоктати з пальця. Знай, що…
Але Ота так і не довідався, що має знати, бо надворі загув клаксон, і Віда пішов обслужити автомобіль. А коли повернувся, в ресторанчику було півдюжини алжірських тірайєрів[34] у брудних коричневих сорочках. Вони грюкали кулаками по столу, вимагали вина, потім пили, співали, обнявшись за шиї і хитаючись з боку на бік; половина лоба в них була засмагла, а половина біла, й створювалося враження, ніби вони надзвичайно високі, і тім'я їхнє купається в хмарах, а ноги стоять на цій гарячій землі. У Кліке теж був такий білий лоб, хоч у хмарах плантатор явно не купався.
Він носив тільки панаму або тропічний шолом, так само як оці стрільці носили просяклі потом берети.
Солдати пішли, і Віда заходився варити суп. По-італійському він називав його «мінестра», хоч, як сам визнав, до справжньої мінестри цьому супові було далеко, бо йому бракувало сімнадцятьох складових частин, головним чином, пармезану. «А я все одно називаю це мінестрою», — казав Віда.
На другий день Біді привезли товар — пиво, вино, пузаті сифони, — і поки він усе це приймав, Ота сам заходився варити обід. Він зважився тільки на суп, але старався, щоб суп був «те, що треба», і Віда побачив, що таке чеський картопляний суп, який варила Отина мати. На жаль, картопля тут була не така, явно не чеська, отож суп вийшов густуватий, і Віда сміявся, що це не суп, а лава, що він застигне в їхніх животах. Ота захищався, боронився, однак Віда вчепився за цю «лаву», говорив тільки про неї й про вулкани, власне, про єдиний вулкан — Етну, «під яким, голубе, стояла моя колиска».
Так він перейшов у розмові на острів Сіцілію і на місто Таорміну, де народився, чудове місто, найгарніше в усьому білому світі — це визнають усі, навіть чужинці, які приїздять до Таорміни й усі без винятку зачаровані нею. Бо в Таорміні є все на світі, а посеред міста — червоний знак, червона пляма, і це, в свою черву, найкраще місце Таорміни, де за день витрачають більше плівки, ніж у будь-якому іншому місті за довгі роки. «Клац-клац-клац-клац!» — клацають там фотоапарати…
Віда на мить замріявся, розчісуючи пальцями сивий чуб, але тільки-но Ота натякнув, що в них дома теж гарно, він зневажливо махнув рукою, мало не поскидавши зі столу склянки. «Де там, голубе, Таорміна унікальна, Таорміна стоїть на морському березі, щоб ти знав, а не десь у долині, як ти, може, собі думаєш! Таорміна стоїть над морем, мов фортеця, і звідти видно ген-ген далеко покручене узбережжя, облямоване білим мереживом прибою з морської піни та хвиль. А за цим прибоєм є клаптик берега, на ньому рибальські човни, а над тими човнами — виноградники, а над виноградниками — Таорміна, а над Таорміною — зелені гори, а над горами — вулкан Етна, білий, наче з крейди. Усе це я бачу перед собою, друже, воно весь час стоїть у мене перед очима, і я відчуваю його своїм носом. Бо Таорміна — це, по суті, квітучий сад, самі пахощі, самі квіти й самий спів пташок, а посеред Таорміни — давній римський театр, проти якого Вавілон — немовля. Десь-інде люди, маючи такий стародавній амфітеатр, дуже пишалися б. Але в Таорміні до цього ставляться цілком спокійно, бо там до всього звикли. А на самій горі, в цьому амфітеатрі, на сходах, друже, є цей славетний знак, ця червона пляма!»