— Ні, такого я не чув.
— Дурниці, — махнув рукою капітан. — Він неодмінно сказав «Мектуб». Не заперечуйте цього, туристе!
— Ну звичайно. Він неодмінно сказав «Мектуб», — підтримав його Віда.
— Та ні, — наполягав на своєму Ота. — Він такого не казав, бо я почув би. А що таке «Мектуб»?
— «Мектуб» — це святе слово, — зареготав капітан і знову сів. — Віда, ще одну, я розповім панові туристу, що таке «Мектуб»! Що він за турист, коли не чув про «Мектуб»?! Налий і йому, щоб у нього прочистилися вуха! Щоб надалі уже чув «Мектуб»! «Визначено!» — ось що означає «Мектуб»! «Визначено в книзі Долі!» Вся ця коричнева маса кричить тільки «Мектуб!», більше нічого. Ваше здоров'я, туристе!
— A la votre[37], — сказав Ота.
Вони випили, і капітан розлив трохи анісетти собі на сорочку.
— «Мектуб»! — пирснув він сміхом.
— «Мектуб», — сказав Віда, підраховуючи на папері. — З вас п'ятнадцять франків п'ятдесят сантимів.
— Іди ти к бісу! — махнув рукою капітан. — Я ще не закінчив. Я ще покажу туристові «Мектуб»!
Він кинув на стіл гроші, встав і пішов до дверей, похитуючись, як моряк.
— Агов, Алі! — гукнув він пастухові, який гнав уздовж шосе три кудлаті вівці. — Алі, стій!
Пастух зупинився. На ньому було саме ганчір'я, крізь яке проглядало тіло.
— Гей, туристе! — обернувся капітан, розстібаючи на поясі кобуру пістолета. — Ходи сюди й нашорош вуха. Коли я стрельну, впаде вівця, а він скаже: «Мектуб»!
– Не дурійте, капітане, — нахмурився Віда. — Навіть якщо він скаже, сюди однаково не буде чути. Це далеко.
— Тоді він крикне! — буркнув капітан. — Якщо я йому накажу, він крикне! Я тут пан! Котру вівцю застрелити, туристе? Мовчи, я виберу сам. Оту, що найближче від нього! Стій, чоловіче!
— Не треба, капітане! — вигукнув Віда. — Ви п'яний. Ще влучите в нього і матимете клопіт.
— Хіба я дурень? — засміявся капітан. Він стояв на дверях, і пістолет важко відтягував його руку. — Я б од цього нічого не виграв. Вівці лишилися б самі, а вони не сказали б «Мектуб». Вівці не кажуть «Мектуб», це єдине, що їх відрізняє від цих людей. Однак я продемонструю вам «Мектуб» за всіма правилами! «Мектуб» з усіх «мектубів»!
Він почав зводити пістолет, але зброя була для його п'яної руки надто важка, і це виходило в нього дуже повільно.
Ота стояв за спиною в капітана й Віди і ледве стримувався, хоч і знав, що не сміє навіть ворухнутися, що не сміє навіть писнути, бо знову встряне в халепу, як у Кліке.
А чоловік у лахмітті стояв по той бік шосе й дивився в дуло пістолета, наче це був фотоапарат.
— Віда!.. — вигукнув Ота.
Тієї ж миті Віда наліг на капітанову руку, й дуло пістолета опустилося вниз.
— Кажу вам, перестаньте, капітане! Сір! Іди геть, Алі! Швидко!
Чоловік у лахмітті штрикнув кінцем палиці своїх овець і неквапливо пішов.
А втім, йому не було чого поспішати. Почервонівши, капітан про нього одразу ж забув.
— Ти… ти, зайдо! — Голос у нього зривався. — Ти заволоко, волоцюго!
— Але ви теж не тут народилися, — весело мовив Віда. — Сховайте цю іграшку і скажіть спасибі, що я врятував вас от халепи. Тут заборонено стріляти.
Капітан Пінель слухняно заховав пістолет, проте обличчя в нього все ще палало люттю.
— Що ти сказав? Ти мені погрожуєш?! Ти хочеш на мене донести?!
— Я? Донести? Що ви вигадуєте, капітане? Ви мене ображаєте, — сказав Віда. — Так, ображаєте! Знаєте що, їдьте собі додому і, якщо не хочете, можете сюди більше не приїжджати. Анісетта є і в інших місцях.
— Он як! — засміявся капітан. Він спирався плечима на одвірок, але ноги його не тримали, і він держався його обома руками, як підстрелений. — Ти не хочеш, щоб я сюди приїздив і бачив твоїх дезертирів! Це турист, кажеш? У смердючій сорочці й брудних черевиках? Un beau touriste![38] Ми до нього ще придивимося! Ще побачимо!
Він пустився одвірка і, похитуючись вийшов надвір. Віда пішов за ним.
— О боже, — зітхнув Ота. — Дайте йому спокій. Або вбийте. Я нікуди не хочу йти звідси! Не хочу!..
Віда обернувся.
— Іди ти к бісу, приятелю. Ти що, баба? — І він підійшов до капітана, який намагався сісти на велосипед. — Капітане, — прошепотів підлесливо. — Не їдьте. Гарненько виспитесь у свого приятеля Біди. Адже він не заподіяв вам нічого лихого.
Проте капітан Пінель якось усе ж таки вмостився на сідло й поїхав у напрямі міста, страшенно кривуляючи. Віда похмуро дивився йому вслід.
— Що ж тепер? — запитав Ота. На лобі у нього виступили краплі поту, і він з гіркотою думав, що, незважаючи на свою боягузливу поведінку, по вуха встряг у нову халепу, що пастух дивився не в дуло пістолета, а на нього, Оту, який міг і повинен був щось зробити, але не зробив. — Я в цьому не винен, Віда, мені не можна ні в що втручатися! Я хочу жити як порядна людина!