— Коли?
— Тоді, коли їм усе це набридне.
— А коли їм це набридне?
— Важко сказати, — промимрив водій. — Мабуть, тоді, коли їм проясниться в макітрі! Коли вони зрозуміють, що тут їхній власний дім.
Він обвів довкола рукою. Очі його зупинилися на білій смузі гір.
— Чорт! Це завжди мені нагадує Альпи. Ти був коли-небудь в Альпах?
— Ні.
— Вони схожі на оці гори. Не зовсім, але майже. Я звідти. З Шамоні.
— Що це за гори? — запитав Ота.
— Які? Альпи?
— Ні. Оці.
— О боже! — вигукнув водій. — Я трохи не наклав там головою, а він навіть не знає, що це таке! Це Високий Атлас, розумнику! А он ті коричневі позаду — то Середній Атлас.
— Там я вже був.
— Ну й досить з тебе, — сказав водій. — А звідкіля ти?
— З Чехословаччини.
— Tchecoslovaquie. Сто чортів! У вас що, всі слова такі довгі?
— Ні.
— Тоді скажи мені що-небудь по-чехословацькому.
— А що саме ти хотів би почути?
— Байдуже. Якого-небудь вірша, щоб я почув, як ви кукурікаєте.
— Ми не кукурікаємо, — образився Ота. — І таких дурниць мені більше не кажи! — Він сперся на сидіння й заплющив очі. Перед ним одразу постали дві тополі біля батьківської хатини. — Гаразд, слухай. Ми вчили цього вірша в школі, і він мені дуже подобався. Тільки я вже, мабуть, його забув.
— О, це справді звучить дуже гарно, — сказав водій. — Sans blague[42]. — Він повернувся до Оти й зменшив швидкість. — О боже, та ти плачеш! Я бачу, що ти таки йолоп! Треба було сидіти дома, якщо ти ганчірка… Перестань, кажу тобі! Так не годиться! Я тебе розумію. Але це нікуди не годиться, приятелю.
Вони раптом зупинилися, і водій плеснув Оту по плечу, а тоді обняв його за шию й почав заспокоювати:
— Ну, ну, не треба.
— Краще не торкайся мене, — схлипував Ота. — Я, мабуть, набрався вошей з отієї сутани. Скрізь свербить.
— Не мели дурниць! — зареготав водій. — Щонайбільше ти міг набратися бліх. Вошей у них немає, вони не такі страшні, як здаються.
— Мене налякав Віда.
— Він пожартував. Віда веселун. У нього були воші, і в мене теж, у всіх нас були воші в Легіоні. Тільки бербери не мали вошей. Воші їх не чіпають, бо поламали б собі хоботки.
— Ну добре, хай буде по-твоєму, — сказав Ота. — їдь уже. Я хочу швидше дістатися до Марракеша.
— Авжеж, авжеж, — промимрив водій. — Тільки я ще дам тобі закурити.
Він застромив йому в зуби сигарету, підніс вогню, увімкнув мотор, і машина поїхала. А з неба золотим піском сипалася спека і лягала на землю, що раптом стала рожево-золота, мов батькова весільна обручка, в якій було багато міді.
Незабаром з'явилися й пальми, справжні високі пальми, перші пальми, які Ота побачив у Марокко. Та він бачив їх невиразно, бо очі його вперто сльозилися, й пальми здавалися розмазані, наче павині пера. Їх ставало дедалі більше, і невдовзі виріс цілий ліс павиних хвостів. Машину вже не трусило, бо вони виїхали на асфальт.
— Розповідають, — мовив водій, — що. колись цей закутень облягли якісь вегетаріанці, котрі їли тільки фініки. Де вони їх узяли, не питай мене, я не знаю, це загадка, бо цих пальм тоді тут іще не було. Вони виросли потім з кісточок, що їх ті вегетаріанці кидали на землю. Так розповідають про цей пальмовий гай. А он та вежа — то Кутубія, чудовий мінарет. Майже сімдесят метрів згори донизу і знизу догори теж. А он за тими рудими мурами — твоє село.
— Яке село?
— Отакої! Він навіть не знає, куди їде, — зітхнув водій. — Звичайно, Марракеш, а не Париж.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Оті не здалося, що Марракеш — село і глухий закуток. Він ішов по вулицях, уважно роздивлявся довкола, й місто йому подобалось. Але, звичайно, це було нове місто Марракеш, Гелі, як його назвав водій; хтозна, який вигляд має старе. Ота почував себе майже так, як у новім Рабаті, з тією різницею, що в садах тут росли пальми з зеленими кошлатими кронами, схожими на зелені комети. Подекуди серед зелені висіли кетяги жовтих фініків, схожі на солом'яні віхті.
Водій висадив Оту перед поштою на маленькій площі, з якої починалася Авеню де Гелі, й поїхав так швидко, що він не встиг навіть запитати, як його звуть.
Ота зайшов на пошту, купив листівку й написав!
«Дорогий тату,
я в жаркій Африці, скрізь тут ростуть пальми й фініки. При бажанні їх можна нарвати скільки хочеш. Мені тут добре, не хвилюйся. Доки зостанусь тут, ще не знаю…»
41
Рядки з віршованого циклу «В тіні липи» відомого чеського поета Сватоплука Чеха (1846–1908).