Стіни ховають нас від чужих сімейних тортур. Тут наш острівець кохання, романтики й мрій. Він ніколи не стане сірою драмою сімейної буденщини, ні… Прочиняю віконце й вмикаю програвач. Блискуча вінілова платівка неспішно починає рух. Іду вслід за голкою програвача чорними борозенками в майбутнє життя. Звукова доріжка сховала десятки іспанських слів. Я мушу їх вивчити. З конверта платівки до мене всміхається синьоокий Каміло Сесто[11]. Жінки божеволіють від нього й переливів юнацького голосу, який укупі з бездоганним білосніжним костюмом посилає флюїди незайманості, чистоти й надії. За хвилю стіни кімнати відсуваються вдалечінь. Зникає осіння прохолода. Я в білому-білому костюмі «а-ля Каміло Сесто» на тлі голубого-голубого неба й тропічної зелені витанцьовую серед тисяч рожевих-рожевих фламінго… Ми граційно рухаємося в такт пісні «No se luehar contra el amor…» – «Я не вмію боротися з любов’ю…».
– Y ya no puedo más… – «І я так більше не можу…»
– «Y ya no puedo más…» – старанно виводжу разом зі співаком, кружляючи кімнатою. На руках легенька, мов пір’їнка, уявна Ізабель заливається щасливим сміхом. – «Еstoy harto de rodar como una noria…» – повторюю в енний раз, видихаю й проговорюю по-українськи: – «Я змучився крутитися на місці, наче колесо»… – У кімнаті вже тропічна спека. Нам із програвачем час перепочити. – Ну що, Сесто, зробимо сієсту? – підморгую до чорнявого красунчика з конверта й із розгону падаю на пляж.
Та голоси за вікном миттю перетворюють його на розхитане дерев’яне ліжко. Стіни зсуваються, рожеві мрії й фламінго розчиняються.
– Ниньки «Докторську» ковбасу давали в гастрономі на Першотравневій. По кілограму в одні руки… То вже матиму на канапки. Годину вистояла.
– О, пані Іванцю, то вам пощастило. Мені щось ніколи не виходить таке свято мати… – скрушно зітхає моя господиня.
– Бо то знаєте чого, пані Галю? Пороззиралася я по тій черзі – та там саме село стоїть… Наші по роботах, а ті наче з голодного краю… Бозюню милий. Та ж маєш у тому своєму колгоспі все, що треба, – чого ще місто прешся обжирати, нє?
– І не кажіть, Іванцю… То вже як тут нам самі щось там вділили, то ще й тре зразу приїхати й вивезти. Мали б ми тут кавалок поля, як вони в селі…
Не витримую. Знову вмикаю платівку. «І я так більше не можу…»
– «Y ya no puedo más…» – уже більш енергійно починаю знову.
Тепер я втікаю голяка. Від довгих черг. Від однаково вдягнених людей з однаковими схибнутими думками. Вони зі здивуванням дивляться на мою втечу. Лише сумна мама в оточенні корів-коліжанок махає чорною порепаною рукою мені вслід. Усміхнена Ба спокійно споглядає з гори мій відхід у край тепла, радості й фламінго… Знову треба перепочити. Голоси з лави й далі несуть і мораль, і правду життя.
– …А що вже тих курвів розвелося!
– А чого, думаєте, Іванцю, мій Степан щоранку дуріє? Та надивиться по тих трамваях, як ті безстидниці ноги понаставляють з-під тих куцих спідничин, тьфу! Та то є хлоп, йому щось там ся захоче… Де ми колись так… Якась дівоча стриманість має бути, маєш почекати, щоб чоловік на твою скромність, акуратність звернув увагу, а то… Тьфу!
– Та то направду безсоромність, пані Галю… – вторує пані Іванка. – Той шматок матерії й спідницею назвати не можна. А вітер підвіяв – і їй труси з-під спідничини видно, позорисько! Нє, нема вже так, як колись було: коси файно заплетені, спідниця довга, блузка на всі ґудзики защебнута… Та й до весілля ні-ні… А ниньки Анжелка руда, через кілька хат від нас, знаєте? Так то вже курва з курвів: через шість місяців після весілля вродила! Я то всьо порахувала… Та й тих хлопів тепер теж не розбереш, чого вони хочуть. Тепер на ту, що на всі ґудзики застібнута й спідницю нормальну має, хлоп навіть си не подиве… – Дві дупи в байкових халатах з обуреним сопінням шліфують лавку.
– Та ті дівки теперкай тільки й думають, як того хлопа на себе затягнути. Не то що я: заміж мене мій Степко взяв такою, якою мене мама на світ привела… – укотре гордо повідомляє пані Галя.