– О, сеньйор Андреу! Яка честь для мене! – Власник бару дуже радий мене бачити. Він виходить з-за стійки й квапиться витерти й так чистий стіл. – Сідайте, прошу… Коктейль, кава й кока-кола за рахунок закладу.
– Дуже дякую… Як там нога вашого сина?
– Завдяки вам і Господу добре. У вас золоті руки, сеньйоре лікар.
Мені приємно це чути. Та кожна така похвала діє не як розслаблюючий коктейль, а як кінська доза гіркої кави: підсилює розуміння того, що я не маю права схибити. Ні-ко-ли… Ні перед пацієнтами, ні перед своєю сім’єю. Тут з обох боків на мене тисне психологічний закон Пігмаліона: великі очікування збільшують продуктивність. Я не маю права впасти в очах людей, що чекають від мене допомоги. І я мушу, якщо потрібно, зробити хоч подвійне сальто, але стати лікарем у цій країні. Це моя омріяна вершина самоствердження, а я альпініст, що веде за собою в одній зв’язці дружину й майбутніх дітей. Тут, у майже гірському Гондурасі, життя всіх теж нагадує гори: ти або на вершині суспільства, або в долині бідності. Проте на вершини тут виводять не блат, слухняність вівці чи ідеологія. Шлях увись вільний і залежить тільки від мене. Знання й уміння поважати людей стають найкращими моїми проводирями. Знання мови – найперший вияв поваги. Це як в одній родині дихати одним повітрям і їсти хліб з одного поля. Коли я почав добре говорити по-іспанськи, то відігнав те найперше, що перешкоджало мені стати тут своїм. Ці люди мені подобаються, і я щиро всміхаюся їм, а вони – мені. Світ як дзеркало. Він віддає тобі те, що ти туди посилаєш.
Святкування настання нового, 1981-го року було фантастичним. До оселі сеньйора Корадо завітали брати й сестри Кларіс із дітьми.
Червоний папуга на дереві біля хати виглядає великою гарною іграшкою поміж численних різнокольорових стрічок. Він зависає в чудернацьких гімнастичних позах і вперто стягує прикраси з гілок. Час від часу сеньйор Томас підгодовує птаха шматочками булочки, і ара ненадовго відволікається. Мейбелін здала свого «коника» в оренду найближчим родичам, тож я з диким іржанням бігаю навколо хати й по черзі катаю верхи на собі найменших. Жінки готують святкову вечерю. Чоловіки складають піньяту – мішок із солодощами. Увечері всі збираємося за довгим столом на подвір’ї. Бахо – яловичина, смажена на вугіллі з бананами й маніокою, – неймовірно смачна. Бананів сьогодні досить і в пудингу, і в булочках, є й обсмажені до хрусту тостонес. Гондурас – батьківщина бананів, їх тут багато різних видів. Це звичний гарнір до м’яса. Усі із задоволенням наминають кесільйо – кукурудзяні палянички з плавленим сиром і зеленню. Орчата – неміцний алкогольний напій із рису – сьогодні замість новорічного шампанського. За столом господар із гордістю киває на нас:
– Це мої діти – Ізабель та Андреу, найбільше надбання минулого року. Вони скоро стануть лікарями й зроблять мене дідом. Скажи щось, Андреу.
Гамір навколо стихає, усміхнені смагляві обличчя виражають повагу.
– Сеньйоре Томас і сеньйоро Кларіс, Ізабель і я дуже хочемо подякувати всій вашій родині за те, що прихистили нас. Від початку року ми змінили аж три країни: провели п’ять місяців у Радянському Союзі, чотири – на Кубі, три – у Гондурасі. Усюди нам допомагали рідні люди, без яких ми не змогли б стати на ноги. Коли питають, де моя батьківщина, то я відповідаю: там, де моя сім’я. Там, де мій дім. Там, де моя робота. Там, де моя дорога не впирається у високу скелю. Там, де я зможу злетіти й мені ніхто не підріже крила. Тут ми обоє зможемо злетіти. Тепер ви наша родина, дружна й велика. Ми ще не маємо ні роботи, ні свого дому… – Я розхвилювався. У голові працює потрійний перекладач – українсько-польсько-іспанський. Проте мої слова йдуть від самого серця. Усі притихли й слухають. – Люба Ізабель, – зустрічаю щирий погляд коханої й продовжую: – ми з тобою матимемо і роботу, і дім, обіцяю. І спасибі всім… Сподіваюся, я не зробив багато помилок?..
– Ні, ні… – Усі аплодують, а Ізабель цілує мене в щічку й шепоче:
– Не переживай за мову. У тебе все добре виходить. Окрім того, на твою користь психологічний ефект помилки: «Якщо ви недосконалі, то люди будуть любити вас більше»[12]. Твій акцент майже непомітний. Головне, що ти щирий.
Для дітлахів настає час розбивати піньяту. Цей зворушливий звичай, запозичений у мексиканців, прижився тут. Мішечок із солодощами вже підвішений на дереві, а дітлахи із зав’язаними очима по черзі намагаються поцілити в нього палицею. Під веселі крики мішок падає, малеча з блиском захоплення в очах розбирає його вміст. Мені в голову приходить одна чудова ідея. Тихо раджуся із сеньйором Томасом – він дає згоду. Швидко збираю нову піньяту з бананів, булочок і цукерок і поспішаю до клініки. Мої хворі ще не сплять. Обличчя розквітають усмішками.
12
Відомий також як ефект «сідання в калюжу» (англ.