Выбрать главу

Через стіл до мене перехилився Реджі.

— Отже, Джейкобе, Ґанді навчив тебе всього, що знав? Полюванню на порожняків і всього такого? У тебе, напевне, є для нас якісь історії?!

— Не зовсім, — сказав я. — Я виріс, думаючи, що я звичайний.

— Він не розумів, що був дивним, аж до початку цього року, — пояснив Мілард.

— Гарненька історія, — озвався Елмер. — Отже, у тебе зараз катастрофічно прискорений курс навчання.

— Це точно.

— Правильніше сказати, більше катастрофічний, ніж прискорений, — устряв Єнох.

— А ти знав, що твій дід був одним із найперших двох дивних, котрих я зустрів? — запитав Джозеф. Він відсунув тарілку та відкинувся на спинку стільця, злегка погойдуючись на задніх ніжках. — На той час, у тисяча дев’ятсот тридцятому році, я ще був відособленим дивним та жив у Кларксвіллі, що в штаті Міссісіпі. Мені було тринадцять років. Батьки померли від «іспанки».[54] І я не мав щонайменшого уявлення про дивні вміння. Але я відчував, що всередині мене щось змінюється — то прокидалась моя здатність до «лозоходства», — а невдовзі по тому я відчув, що на мене щось полює. Та перш ніж воно встигло до мене добратись, це зробили твій дід із Ейчем. І вони привезли мене сюди.

— За багато років Ґанді та Ейч привезли сюди не одну дитину, — докинув Елмер.

— Але навіщо їхати так далеко? — запитав Мілард. — Невже там, де ти виріс, не було ближчих петель?

— Не для «лозоходців», — відповів Джозеф.

Я глянув на обличчя моїх друзів, і мені здалося, що всі вони хотіли запитати одне й те ж.

— Отже, тут можуть жити тільки «лозоходці»? — поставив я спільне для всіх нас запитання.

— Ой, ні-ні-ні, ми не такі, — запротестувала Ферн. — Ми до нашої петлі пускаємо дивних будь-якого типу, — і вона показала на будинок у кінці двору: — Сміт, що он там, «вітротворець». Мосс Паркер, чиї двері поряд, «телекінетик», але тільки щодо продуктів харчування. Це стає в пригоді, коли треба накрити на стіл.

— Доволі чимало років у нас тут був один хлопчик, який умів перетворювати золото на алюміній, — сказала Джун. — Правда, це вміння не мало великого попиту.

— Однак бувають такі петлі, куди не допускають сторонніх, — сказав Елмер. — Вони одразу ж вас проженуть.

— Вони не довіряють нікому, крім дивних, схожих на них, — додала Алін.

— Але ж ми всі дивні, — сказала Бронвін. — Хіба цього не досить?

— Схоже, ні, — відповів Реджі. Він кинув шматочок хряща в траву, і його цуценя пострибало до того місця.

— Хіба це не суперечить законам, якими імбрини забороняють жити в петлях виключно однотипним дивним? — запитала Бронвін.

— Звісно, ні, — сказав Єнох. — Згадай «вівцемовців» у тій монгольській петлі чи містечко «літунів» у Північній Африці.

— Є повно причин, через які однотипні дивні можуть збиратись разом, — сказав Мілард. — Приміром, я знаю про кілька спільнот «невидимок».

— Ой, — промовила Бронвін. — А я думала, це незаконно.

— Розділення за вміннями не рекомендується законами імбрин, тому що воно може сприяти клановому мисленню та невідворотному конфлікту, — пояснив Мілард. — А от, що точно заборонено, так це закриті петлі, у котрих дозволено жити тільки одному типу дивних, а всім іншим заказано.

— При всій моїй повазі, — сказав Елмер, — але тут навколо залишилось не так уже й багато імбрин. І їхні закони вже не здаються незаперечними.

— Але чому ж тут так мало імбрин? — запитала Бронвін. — Досі ніхто не зміг пояснити, що з ними сталось, і це починає серйозно мене злити.

— Усе йде точно так, як було завжди, стільки, скільки всі ми пам’ятаємо, — зауважив Реджі.

— Дехто з нас пам’ятає, — промовив голос у нас за спинами.

Я повернувся та побачив, як до столу накульгувала та літня леді з пов’язкою на оці.

— Бачу, ви почали без мене.

— Пробачте, міс Енні, — сказала Ферн.

— Жодної поваги до старших, — пробурмотала міс Енні; але, коли всі «лозоходці», вітаючи її, встали з-за столу, стало ясно, що вона серед присутніх мала-таки велику повагу. Ми наслідували приклад інших і також підвелися. Ферн метнулася з-за столу та попід руку довела міс Енні прямо до чільного місця, яке умисно було для неї зарезервовано. І, коли міс Енні дійшла туди, вона схопилася за край столу та повільно опустилась на стілець. І тільки після цього всі інші також сіли знову.

— Отже, ви хочете знати, яким чином усе стало таким, яким є?! — Її голос був таким скрипучим і статечним, що лунав так, наче з бульбашками виривався з глибини мулистої ріки. — Що сталося з нашими імбринами?! — Міс Енні поклала руки на стіл. У повітрі запала тиша. — Колись вони були серцем нашої спільноти, так само як і у вас. Насіння їхнього краху було посіяне ще в дуже далекому минулому. У минулому, коли ще британці, французи, іспанці та корінні народи билися за те, кому володіти цією землею. Ще перед тим як усім та кожному довелося вже битися за те, повинні чи ні люди володіти одне одним.

вернуться

54

«Іспáнка» — «іспанський грип», найбільша за смертністю пандемія грипу за всю історію людства; у 1918—1919 рр. (18 місяців) у всьому світі від «іспанки» померло приблизно 50—100 млн людей, або ж 2,6—5,2 % населення Землі.