І тут із глибин моєї пам’яті перед очима в мене спливла ота закусочна, біля якої ми зупинялись у 1965 році, і я запитав:
— А в минулому були петлі, де існувала расова сегрегація?
— Звісно, були, — відповіла міс Енні. — Те, що люди були дивними, ще не означало, що вони не були расистами. Наші петлі не були якимось різновидом утопії. Багато в чому вони були лише віддзеркаленням суспільства, яке існувало зовні.
— Але ж сегрегації вже наче нема, — сказала Бронвін, дивлячись на Голі, білого хлопчика з навушниками на іншому кінці столу та старшу за нього білу дівчинку, котра сиділа навпроти нього.
— Для інтеграції знадобилося багато часу, — пояснила міс Енні. — Поступово, але ми впорались.
— Порожнякам байдуже, якого ти кольору, — додав Елмер. — Їм потрібна тільки твоя душа. Це допомогло нам усім об’єднатись.
— А як щодо петель у інших частинах країни? — запитав Єнох. — Там є імбрини?
— Імбрини тут, на Півдні, зазнали найпершого та найсильнішого удару, — відповів Елмер. — Але поступово імбрини зникли по всій країні.
— Усі до одної? — запитала Бронвін. — Їх тепер нема зовсім?
— Я чула, декілька ще є, — відповіла міс Енні. — Це ті, що змогли заховатись. Але вони вже не мають тієї влади та впливу, як колись.
— А як щодо корінних американців?[56] — запитав Мілард. — У них були петлі?
— Були. Але небагато, бо вони здебільшого не боялись дивних умінь, а їхні дивні не зазнавали переслідувань. Принаймні від них.
— Це підводить нас до двадцятого століття, про яке можу розповісти і я, — додав Елмер. — Отже, ота секретна організація стала поступово згортати свою діяльність — головним чином тому, що майже не залишилося живих імбрин. Звичайні почали нас забувати. А натомість петлі розв’язали війни одна з одною. За територію, вплив, ресурси.
— Це те, чого імбрини ніколи б не допустили, — вставила Алін.
— Ми дещо чули про те, чого ви там, друзі, натерпілись у Європі з тими порожняками, — продовжував Елмер, — але ті монстри тримались переважно вашого берега Ставка.[57] Усе змінилось наприкінці п’ятдесятих, коли витвори та порожняки вирішили розібратися з нами. Це поклало край більшості міжкланових війн, але ми майже не мали можливості залишити свої петлі через страх бути з’їденими тими клятими примарними монстрами.
— Якраз тоді мій дід і Ейч і почали на них полювати, — сказав я.
— Точно, — погодився Елмер.
— Щодо звичайних в Америці, — озвалася Бронвін. — Вони й досі знають про нас?
— Ні, — відповіла Джун. — Вони вже давно про нас забули. Навіть колись давно, ще в тисяча восьмисотих, дуже мало хто про нас знав.
— Ні-ні-ні, Джуні, це не так! — заперечила міс Енні, енергійно хитаючи головою. — Вони тільки хочуть, щоб ти так думала. Запам’ятайте мої слова: і досі є ті, хто все про нас знає. І досі є звичайні, котрі усвідомлюють нашу силу, котрі бояться нас, котрі хочуть нас контролювати.
— Ради бога, чого вони так бояться? — запитала Джун.
— Знання, — відповіла міс Енні. — Знання того, що ми, американські дивні, тепер не такі, як раніше, і що ми вже практично єдині. Що ми — сила, якою міг би розпорядитися проти них об’єднаний Дивосвіт. Сьогодні вони цього бояться так само, як і за часів мого дитинства, — після цих слів вона раптом кивнула, наче показуючи, що сказала все, що хотіла, зітхнула та взяла виделку: — А тепер, якщо ви пробачите… Ви всі вже поїли, а я ще й не починала.
Перш ніж покинути стіл, усі ждали, поки міс Енні відставить свою тарілку, після чого настав час нарешті довести до кінця те, заради чого ми сюди прийшли. Для мене було очевидним, що міс Енні була тим, кому я повинен був віддати пакет, тому, коли вона підвелася, щоби піти, я запропонував їй свою допомогу, куди б вона не йшла.
Вона сказала, що повертається до себе додому. Я запропонував їй руку. Після короткої прогулянки до її дому я віддав їй пакет, який перед цим чудово був помістився в моїй кишені. Вона, як мені здалося, його чекала.
— Ви його не відкриєте? — запитав я.
— Я знаю, що це та від кого, — відповіла вона. — Допоможи мені піднятися сходами.